Работа над пьесой дала мне возможность познакомиться с одним из соратников Ленина Владимиром Дмитриевичем Бонч-Бруевичем... Многими художественными деталями в «Правде» я обязан этому замечательному человеку
Тогда же под влиянием бесед со старыми большевиками я выработал для себя незыблемый принцип изображения ленинской темы в искусстве. Ленин — величайший гений. Его образ грандиозен сам по себе; совершенно недопустимы, на мой взгляд, всевозможные бытовые подробности, мельчащие фигуру гения...
В пьесе я стремился показать теснейшую связь Ильича с массами, с народом, с простыми людьми. Именно в этом была художественная сила произведения...
Я умышленно ввел в действие Владимира Ильича в наиболее напряженном месте пьесы. Ленин предстает перед зрителями именно как исторический деятель, как руководитель революционных масс. Любая бытовая подробность снизила бы звучание образа. В эпилоге пьесы также выступает Ленин он говорит вещие слова, дает программу действий: «В России мы сейчас должны заняться постройкой пролетарского социалистического государства»
С тех пор я постоянно обращаюсь к ленинской теме с чувством благоговения, с пониманием того, что всем лучшим, что есть в каждом из кас, мы обязаны партии и Ленину. Когда началась Великая Отечественная война, а она явилась величайшей проверкой крепости нашего строя, я напечатал в газете рассказ-новеллу под названием «С Лениным в сердце»... Создавая такую пьесу, как «Фронт», я думал о деятелях коммунистического, ленинского типа, которым чуждо зазнайство, чванство и другие отвратительные качества, мешавшие нам в первые месяцы трудной войны...
Работая над пьесой, я постоянно обращался к ленинским трудам, в том числе к трудам по военному искусству, и в них черпал моральные силы для своего творчества...
Вообще мы обращаемся к ленинскому наследию не только тогда, когда воссоздаем образ Ленина. Можно сказать, что нет такой темы — современной или исторической,— которая не требовала бы от нас углубленного изучения трудов Ленина... Сколько в них мудрости, внимания К развитию культуры, желания сделать все знания общим достоянием масс... Ленин глядел далеко вперед, и все его замечания, связанные с культурой, имеют для нас, художников слова, непреходящее значение...
Я сейчас работаю над пьесой о современности (мова йде про «Пам’ять серця».— Д. В.). Я очень хочу показать красоту советских людей в борьбе за коммунизм. В каждом человеке, который самоотверженно борется за коммунизм, есть частица Владимира Ильича Ленина, частица его бессмертного учения» (5, 402—411).
З рукописних матеріалів п’єси «Правда», що зберігаються в архіві драматурга, інтерес насамперед становить чернетка твору на 36 сторінок великого формату, густо лінованого водяними знаками паперу, досить чисто списаного фіолетовим чорнилом (ф. 435, № 26). Ця чернетка, власне, уже закінчений твір: зазначено усі три акти, починаючи від сцени на пероні й до третьої картини третьої дії — у Смольному, де подається виступ Леніна (значно довший, ніж в остаточній редакції). В кінці напис: «11 квітня 1937 рік. І год. 15 хвилин ночі. Москва. Готель «Москва». Порівняно з канонічним текстом цей перший чорновий варіант п’єси відповідно до обставин того часу містить більше історичних дійових осіб (Сталін, Свердлов, Молотов, Дзержинський, Ворошилов, Косіор), є сцена — Ленін з Дзержинським (картина друга третьої дії — «Ніч у Смольному»), досить часто фігурує ім’я Сталіна — «самого довіреного чоловіка у Леніна», за характеристикою Кузьми Рижова. У другій дії той же Рижов розтлумачує Тарасу Голоті й сутність іншої особи — Троцького, людини з нестійким, «нервенним» характером, схильного, як перелітна птаха, податися «то до нас, то від нас», бо мало віри у нього в робоче діло.
«Т а р а с. Понятно. Значить він, як кінь норовистий, куди повезе, ніколи не знаєш... А такі коники бувають дуже вредні, можуть найкращий віз побити...
Кузьма. А можуть, коли в руках добре віжки й батіг не тримати, то можуть...
Та рас. Воно, конєшно, коли є сила в руках, то нічого не зробить, який би норовистий не був, спочатку треба батогом, батогом, а потім пужалном по голові, по голові, і віз буде цілий, це вже хвакг».
Пізніше ці характеристики Сталіна і Троцького автор зняв, так само коротшою стала й мовна партія гімназиста Льоні — сина Тимофія, та остання сцена — у Смольному, де вартові моряки після повідомлення про взяття Зимового палацу почали мріяти, яке настане гарне життя для людей: і навчання безплатне, і лікарні, і нові заводи з світлими цехами, а вчені й артисти — усі для народу творитимуть...