Певного поглиблення набула сцена зустрічі В. І. Леніна з Тарасом Голотою у другій картині третьої дії. Після слів Леніна «Значить, за більшовиками ваше село піде?» її доповнено таким діалогом:
«Тарас. Не може не піти, товаришу Ленін, уся Україна піде.
Ленін. Вся? А українські поміщики, капіталісти теж підуть?
Т а р а с. Та що ви, товаришу Ленін, шуткуєте? Поміщики уже горять. По всій Україні кожну ніч небо палахкотить. Народ судить їх за горе і сльози... Як тільки ви тут в столиці владу візьмете, товариш Ленін, тоді ми таке пекло для поміщиків і капіталістів зробимо, що й чортам не снилось. Це програма Кузьми і моя.
Ленін (до Кузьми). А коли ви цю програму виробляли, у вас була велика дискусія?
Кузьма. Ніякої. Хіба може бути дискусія між російським проле-тарієм і українським селянином?
Ленін. Виходить, що ви вирішили не тільки соціальні, але й національні питання. Поздоровляю. А от мені приходиться вести гострі дискусії по цьому питанню з Троцьким, Зінов’євим. Вони не вірять в союз робітників і селян, без якого не можна покінчити з старим світом і збудувати новий, де не буде експлуатації, національного і соціального гніту, де лиш людина праці буде господарем» (2, 636—637).
Подається за вид.: Корнійчук О. Зібр. творів. У 5-ти т., т. 2, с. 6—Й1, де за основу взято першу редакцію як останнє прижиттєве видання п’єси (К., 1972).
1 Есери (соціалісти-революціонери)—дрібнобуржуазна партія в Росії (1901—1923), яка до 1917 р. була на нелегальному становищі. Виражала інтереси дрібної сільської і міської буржуазії. Фракція «лівих есерів», що виділилася в самостійну партію і ввійшла після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції до складу Раднаркому, у 1918 р. виступила проти Брестського миру, вийшла зі складу уряду, а 6 липня організувала антирадянський заколот. Після виключення зі складу місцевих рад партія есерів розпалася, хоча її члени ще продовжували терористичні акції, були членами контрреволюційних урядів.
2 M e н'ш о в и к и — політична течія в російському соціал-демокра-тичному русі, що протистояла більшовикам; Меншовизм оформився па
II з’їзді РСДРП (1903) внаслідок розколу партії. У 1912 p. VI Всеросійська партконференція виключила меншовиків-ліквідаторів із складу РСДРП, поклавши початок остаточному оформленню більшовиків у самостійну партію. Меншовики, як і есери, виродилися у контрреволюційну буржуазну партію, стояли на опортуністичних позиціях щодо інтересів робітничого класу.
^Бундівці — члени опортуністичної дрібнобуржуазної націоналістичної єврейської партії. Виникла 1897 р. у західних областях Росії і об’єднувала напівпролетарські прошарки єврейських ремісників. У питаннях революційного руху стояла на меншовицьких позиціях. Само-ліквідувалася у 1921 р.
4 «Марсельєза» — революційна пісня часів Великої французької революції, що стала державним гімном Франції. Створена 1792 р. військовим інженером Руже де Лілем, спочатку називалася «Бойова пісня Рейнської армії». У Париж була занесена волонтерами з Марселя, що дало їй другу назву. 1875 р. учасник Паризької комуни російський революціонер-народник П. Лавров написав на мелодію «Марсельєзи» нові слова і назвав пісню «Робітнича «Марсельєза»; пісня користувалася великою популярністю в Росії та на Україні.
5 Керенський Олександр Федорович (1881 —1970)—адвокат за професією, есер, буржуазний політичний діяч; у 1917 р.— голова і верховний головнокомандуючий Тимчасового уряду, один з ініціаторів «війни до переможного кінця». Після Жовтневої революції разом з Красновым очолив антирадянський заколот 26—31 жовтня 1917 p., а після його розгрому втік на Дон. Емігрував 1918 р. у Францію, з 1940 р. жив у США.
6 Ворошилов Климент Єфремович (1881 —1969) — радянський державний, партійний і військовий діяч. Маршал Радянського Союзу (1935), двічі Гёрой Радянського Союзу (1956, 1968), Герой Соціалістичної Праці (1960). Один з організаторів і керівників Червоної Армії, нарком оборони (1934—1959), найближчий соратник Сталіна.
7 Артем (Сергєєв Федір Андрійович, 1883—1921)—професіональний революціонер, організатор революційного руху в Донбасі, партійний і державний діяч.
8 «Геор гі й» тобто орден святого Георгія Побідоносця, заснований 1769 р. Катериною II; у дореволюційній армії ним нагороджувалися військовослужбовці -г- генерали та офіцери — за бойові заслуги, а з 1807 р. і молодші чини за виняткову хоробрість у боях; у 1913 р. орден названо Георгіївським хрестом. Мав чотири ступені.