Про це, певно, стоячи над могилою в Тимі, думав і Сашко Корнійчук, обмірковуючи найпекучіші проблеми нашого тодішнього військового керівництва, втіленого в образи п’єси «Фронт». Згадаймо, за яких тяжезних умовин було так рішуче і відверто сказано про помилки і хиби у нашому військовому командуванні. З пошаною я думаю про цей твір Олександра Корнійчука, зароджений тоді, в холодних, спорожнілих кімнатах спустілого воронезького будинку, де розмістилася і паша редакція, і редакція радіомовлення» (Бажан Микола. Думи і спогади.
К., 1982, с. 123). До речі, в цей будинок для схвильованих, повних глибокого змісту, розмов сходилися фронтовики, що служили по інших установах Політуправління Південно-Західного фронту,— Твардовський, Довженко, Голованівський, Долматовський, Первомайський, Малишко, Журахович, художники й актори.
Після невдалого наступу на Харків влітку 1942 p., що перетворився у відступ, і прориву німецьких військ на Воронезькому фронті Корнійчук з Василевською вилетіли до Куйбишева. Там і було дописано «Фронт».
Героїзм Радянської Армії під час тяжких оборонних боїв, дедалі глибше осмислення того, що заважало, що віджило і за що доводилося платити кров’ю, спонукали драматурга до активного діяння. Він попросив у командування відпустку для написання п’єси, усвідомлюючи всю відповідальність, яку взяв на себе: «Я майже не спав, працював день і ніч, щоб встигнути написати, і за місяць закінчив. Приїхав у Москву і передав п’єсу в Центральний Комітет партії для того, щоб не поставити в незручне становище Комітет в справах мистецтв, поскільки знав, що він не зміг би вирішити долю цієї моєї п’єси. П’єса була розглянута і в серпні 1942 р. почала друкуватися в «Правде» (5, 396).
Існує багато версій про те, як і чому була написана п’єса, точилися розмови, що Корнійчук написав її за спеціальним завданням. Ось що розповідав сам письменник 1943 р. в Москві Натанові Рибаку.
«Взимку 1942 року ми з Вандою дістали місячну відпустку і виїхали з Воронежа до Куйбишева. Все, що я пережив на фронті, все, що побачив, що почув від генералів, офіцерів і солдатів, міцно залягло у моєму серці і не давало мені спокою... Щось мало змінитися... Щось було не так... І, як художник-комуніст, я повинен був,, я зобов’язаний був відповісти на це. Що? Як? Чому?»
У своїх спогадах про ці дні Ванда Василевська пише: «На третьому поверсі в одній кімнатці стукаю з шести ранку на машинці я, а в другій пише, ламаючи олівці, Корнійчук. «Радуга» і «Фронт». Треба поспішати. У нас тільки тридцять днів часу».
«І ми поспішали,— розповідав Олександр Євдокимович.— Поспішали, тому що інакше не можна було. Через тридцять днів нам треба було повертатися на фронт. А коли все було зроблено, мене охопило не відчуття полегшення, а велика тривога за долю Огнева... Огнева, якого я знав, полюбив, який мені був дуже дорогим, з яким я пов’язував долю війни і, скажу одверто, свою власну...
П’єсу я прочитав Й. В. Сталіну, який викликав мене в Москву і запросив ,до себе, дізнавшись, що я написав п’єсу про війну. Він вислухав її всю у моєму далеко не спокійному виконанні... Вислухав уважно. Настала довга пауза. Пауза неприпустима в драматургії. Тепер я жартую, а тоді... Потім, після паузи, Сталін рішуче сказав: «Треба надрукувати».— Уривок? — непевно запитав я.— Постараюсь вибрати.— «Чому уривок? — здивувався Сталін.— Всю п’єсу».
І «Фронт» надрукували в «Правде».
Генерал Огнєв переміг...» (Пам'ять серця. К., 1378, с. 78).
У листі до літературознавця К. Горбунової 21 червня 1963 р. драматург знову підкреслював: «Ще раз підтверджую, що п'єса «Фронт» не була написана на замовлення. Тов. Поспелов мені сказав, що редакційна стаття в «Правде» про п’єсу «Фронт» в 1942 р. була написана т. Сталіним» (5, 474).