Мічман (грає на роялі, співає).
Три юных пажа покидали Навеки свой берег родной,
В глазах у них слезы сверкали,
И горек был ветер морской.
На берег пустите сьогодні?
Командир флагмана. Без дозволу адмірала ніхто з офіцерів не має права залишити флагман. Я б сам пішов, Кноріс.
Мічман.
— Люблю белокурые косы,—
Так первый, рыдая, сказал,—
Уйду в глубину, под утесы.
Где плещет бушующий вал.
Який жаль... У мене тут, в Новоросійську, женщина есть!.. I яка женщина, командире! Очі голубі-голубі, як тропічні води. Юна, темпераментна, прекрасна, як легкий шторм у сонячний день. Дозвольте, командире, хоч на одну годину.
Командир флагмана. Не можна, мічмане. Такий наказ адмірала. Година вам не допоможе. Ми стоїмо далеко на рейді... Та й хто, мічмане, до такої прекрасної женщини з голубими очима тропічних вод їде на одну годину? Мічман (знов бере акорди, співає).
Второй отвечал без волненья:
— Я ненависть в сердце таю.
Уйду я теперь для отмщенья И черные очи сгублю.—
А третий любил королеву,
Он молча пошел умирать.
Не знал он ни страха, ни гнева...
Командир флагмана. Сумно, мічмане. Ах, чудно слухати цей прекрасний романс у такий жорстокий час!
Мічман (у відповідь знову взяв акорд і сумно заспівав).
А третий любил королеву,
Он молча пошел умирать...
Командир флагмана (під тихі акорди рояля). А третій був Гришка Распутін |2, і його любила наша королева... Мать!
Мічман. Страшно стає... Страшно, командире. Що буде завтра? У трюмі розстріли. Ще кілька таких ночей — і збожеволіти можна.
Командир флагмана. Я хочу знати, що буде сьогодні. Тримайтесь, князю!
Входять адмірал І боцман Кобза. Кобза стоїть, витягнувся.
Адмірал. Прошу, боцмане, сідайте.
Кобза. Дякую, пане адмірале... Я... я...
Адмірал. Прошу, прошу.
Кобза. Я постою, пане адмірале...
Командир флагмана (тоном наказу). Боцмане!
Кобза. Єсть!
Командир флагмана (показав рукою). Сісти тут.
Кобза. Єсть сісти тут. (Сів.)
Адмірал (до командира флагмана з удаваною сухістю). Пробачте, команда тут не потрібна. У нас дружня розмова з боцманом.
Командир флагмана. Єсть. (Одійшов.)
Мічмау посміхнувся, сів за рояль, і тихо полився шопенівський вальс |3.
Адмірал (до Кобзи). Прошу сигару.
Кобза. Дякую. Я цигарки палю.
Адмірал. Беріть сигару. Прекрасна Гавана.
Закурюють.
Кобза. Добра сигара... Тільки диму багато.
Адмірал. А ви легше тягніть. Так, так, звикайте, боцмане. Тільки повернемось назад до Севастополя, будете офіцером.
Кобза. Я знаю. Це справа мого уряду.
Адмірал. Можливо, й так, а коли не повернемось, тоді...
Кобза. Ми мусимо повернутись, пане адмірале, бо тоді і вам, і мені кришка...
Адмірал. Що ж ви думаєте робити?
Кобза. А ви?
Командир флагмана (не витримав). Тебе питають, чорт! Відповідай.
Кобза. Не кричіть! Ось список. Це ті, що йдуть проти нас. їх треба пустити на берег, а потім за моїм сигналом покінчити з комітетчиками і вогнем лінкора примусити есмінці
повернути назад. Комендори в моїх руках... Зроблять. Наказ залежить від вас.
Адмірал (подивився список). А де ж кочегари?
Командир флагмана. Коли кочегарів пустимо на берег, хто ж буде піднімати пари?
Кобза. Кочегарів за моїм сигналом задраїмо. Коли покінчимо з комітетчиками нагорі, тоді кожного десятого розстріляти, і пари піднімуть.
Адмірал. Прекрасно, лейтенанте Кобзо! (До командира флагмана і мічмана.) У нього вчитись треба, як діяти рішуче і точно.
Кобза. Рад служити, пане адмірале!
Адмірал. Дякую. (До командира флагмана.) Зараз же дайте наказ. (Передає зшиток.) Пустити цих на берег аж до дванадцятої ночі. Коли всі з’їдуть, офіцерам бути на палубі і, за сигналом боцмана, пробачте, лейтенанта Кобзи, закінчити все в п’ять хвилин.
Командир флагмана. Єсть, адмірале!