«Куди іду?.. Хіба я знаю, куди йти?.. Де берег мій?.. Тепер його нема. У порох розлетілось все. Скажіть мені, товариші, куди йти?.. В якій крові втопить страшну провину перед вами?.. В які моря, степи й гори йти, щоб право мав я повернутися до вас?.. Щоб силу мав я одрубати в собі важкий тягар, що душить, смокче серце і розриває мозок?.. Скажіть, товариші, хоч слово... Єдине слово... То буде берег мій, і я пройду до нього...».
Глибоке каяття героя, усвідомлення ним кровної причетності до справи революції вселяють віру в його очищення. Саме Гайдаю доручив комітет потопити перший корабель — дорогий йому есмінець «Стремительный», Гайдаю як командиру майбутнього сухопутного загону Стрижень вручає прапор затопленого корабля.
Образ Гайдая, як і образи інших представників народу — кочегарів Фрегата й Паллади, боцмана Бухти, лейтенанта Корна, юнги, виписані з великою теплотою і симпатією. Високе почуття обов’язку перед революцією примушує моряків власними руками пустити на дно судна Чорноморського флоту. «Гину, але не здаюсь!» — такий останній сигнал передають кораблі. І в цьому — оптимістичне звучання п’єси, яка за жанром підіймається до трагедії, хоч сам автор стримано назвав її героїчною драмою.
Олександр Корнійчук, органічно сприйнявши революційну епоху, освоївши її «політично», зумів досягти і художнього її опанування, тобто пізнання внутрішнього змісту соціалістичної революції, відтворити у своїй творчості світ психічної перебудови. Наступна п’єса «Платон Кречет» (1934) засвідчила уміння драматурга мистецьки дослідити нового героя — радянську людину — в її глибинних змінах.
Українська радянська література, в тому числі й драматургія, на той час уже мала в своєму активі твори, що були гідною відповіддю на ці потреби й запити епохи. П’єси М. Куліша, Я. Мамонтова, І. Кочерги, твори КХ Японського, І. Микитенка, Л. Первомайського, В. Минка порушували одну з найскладніших художніх проблем1 — проблему позитивного героя, виведеного в конкретно-історичних умовах початкового етапу будівництва соціалізму в нашій країні. Водночас у цих творах наголошувалася ще одна художньо-соціальна проблема, яка набувала дедалі більшого* значення і масштаб-ніших вимірів: взаємозв’язок людини і суспільства, особи і колективу.
Пильну увагу до цих суспільних проблем виявив і Корнійчук. Впродовж усієї його творчості предметом художнього освоєння стають не так класові антагонізми (хоч саме драмою «Загибель ескадри» він заявив про себе на повний голос, та й згодом звертався до теми революції і класової боротьби у п’єсі «Правда»), як соціально-етичні конфлікти: виховання колективістської свідомості, боротьба з проявіами індивідуалізму й власності — цими рабськими ланцюгами минулого.
Сучасного героя, що в нових обставинах усім ладом мислення, діянь і почувань стверджує загальнолюдські ідеали, нову людину пореволюційної доби створив Корнійчук у п’єсі «Платон Кречет», за яку 1941 р. йому було присуджено Державну премію. У тому й полягало’новаторство письменника, що він зумів зосередити в цільному художньому образі окремі риси такого типу, який, за спостереженням О. Толстого, уже з’явився в нашій країні після Жовтня. У цьому творі виразно відбилося бажання бачити сучасника романтично-піднесеним, беззастережно позитивним, хоча від такої типізації незабаром література зробила крок і до «ідеального» героя.
П'єса «Платон Кречет» була водночас і художньою відповіддю письменника на ті гострі проблемні суперечки щодо шляхів розвитку радянської драми, які точилися на початку 30-х років між двома групами (Вс. Вишнев-ський, М. Погодін — О. Афіногенов, В. Кіршон) за переважання «монументального» чи «камерного» напрямів. І якщо творчість І. Микитенка виразно тяжіла до першого з них, то О. Корнійчук, зумівши розкрити вагомі со-ціально-філософські і моральні проблеми -в рамках нібито вузько «камерної» психологічної п’єси, стверджував широкі виражальні можливості саме другого, класичного напряму, що виявився цілком здатним вмістити новий сучасний зміст, нові теми, ідеї, образи.