Выбрать главу

Шавлюга… Не хотілось туди йти, але Сашко зітхнув і потягся через дорогу.

Перед Шавлюжиною хатою було нагорнуто цілий вал снігу, а двір — розчищений, просторий, і навіть зараз тут було затишніше — як-не-як од вулиці снігова стіна.

Сашко ступив до дверей і трохи пом’явся: неприємно заскімлило серце. Та пересилив себе і торгнув клямкою. З сіней дихнуло на нього теплом, запареною картоплею. Дух був густий, нудотно солодкий, і Сашкові аж млосно стало: запульсувала кров, гострим болем задзвонила в скроні: їсти!.. Сашко мацнув круг себе рукою: ось вона!.. бульба!.. в казані! Обпікаючи пальці, він схопив картоплину (а серце як не вискочить), кинув її за пазуху (запекло крізь сорочку) і, ще не вгамувавши дрож в усьому тілі, постукав у хату.

Ніхто не озвався.

Ще раз постукав, сильніше.

— Хто? — почулося за дверима.

Хлопець мовчки зайшов.

В хаті стояла тиша. На високій розмальованій скрині горіла карбідна лампа — чорна пластмасова банка, з котрої сичав струмінець вогню. Світло було якесь неживе, синє, могильно-холодне. І сидів за лампою сам Шавлюга, понурий, як дим, підперши кулаком змертвіле повстяне лице. А в кутку вгрузла в подушки важкотіла Фросина і звідти зацьковано позирала на чоловіка. Сашко глянув на піч. Шавлюжиних хлопців там не було, мабуть, повтікали від батька (бо коли Шавлюга приходив додому під чаркою, його чорноголові синки ховалися в клуню або на горище).

Сашко стояв з відром у руці й ждав, щоб до нього озвалися. Та Шавлюга немовби й не помічав того, що в хаті є хтось чужий. Він сидів, втупивши очі в підлогу, і шумно, люто дихав. Від довгого чекання у Сашка отерпла спина. Але він боявся поворухнутися; йому здавалося: от-от випаде з-під поли гаряча картоплина й покотиться…

— Ти чого? — раптом блимнув на нього Шавлюга. — Підглядати прийшов? Винюхувать, що тут робиться?..

— Вогню, — буркнув Сашко.

— Хе, вогню! Дожились! Вогню в хаті нема… Якби твоя мати з приймаком… — І Шавлюга брудно вилаявся.

Сашко хряснув дверима, вклавши всю свою злість у той хряскіт, і вилетів у сіни. Почув за спиною виск:

— Тобі вже й вогню для дитини шкода!

— Цить! Цить, кажу! — затупав ногами Шавлюга, в хаті щось забрязчало, загуркало.

«Збісилися», — подумав Сашко.

Хлопець того не знав, що в Шавлюги сьогодні чорний день.

Як завжди, Шавлюга подався надвечір до колишньої сільради, де збиралися поліцаї з усього куща. Там можна було перекинутися в карти, випити у своїй компанії. Шавлюга прийшов туди — й трохи сторопів: у сільраді не світилося, було темно, але в грубі горів вогонь, червоне світло падало на долівку, і він побачив, що поліцаї покотом лежали на соломі. Лежали мовчки, мов дрова, тільки цигарки блискотіли в зубах. Та ще раз у раз підводилась чиясь рука, брала стакан і передавала його далі, до стакана тяглись інші руки, тоді на стіні ворушився клубок сплетених тіней. Сизий цигарковий дим висів над тілами. «Ви що? — реготнув Шавлюга, відчуваючи щось недобре. — Почаділи чи подуріли? Чого лежите?» — «Помовч», — шикнули на нього тихо, але з таким притиском, як це кажуть при покійникові. І знову хтось налив з графинчика, що стояв між тілами на підлозі, й передав стакан у куток. Шавлюга вловив горілий душок самогону. «Що це за поминки?» — реготнув Шавлюга, але вже стриманіше, і знов його обірвали: «Заткнись! Дурило!..» Піднесли стакан і Шавлюзі, він випив, а далі почув таке, від чого самогон, як гаряча смола, обпік йому все нутро. Корсунь-Шевченківський, зовсім близько, котел, ціла армія хряснула, сорок генералів, кажуть, здалися в полон, траур по всій Германії, німці лютують у районі — стріляють кого попаде…

«Сволота, — сплюнув Шавлюга в прогалину між тілами. — Так підвели. Кричали: капут, капут! Москву взяли, Волгу взяли, Урал взяли, а виходить — дуля! Дуля під самий ніс. Зв’яжись із таким дермом…» — «Помовч!» — буркнули йому. І тут Шавлюга второпав, що поліцаї не тільки накурились до очманіння, а й п’яні в дим, — під грубою валяється ціла купа порожніх пляшок, а на столику ще стоїть одна сулія літрів на п’ять чи сім, і в ній жирною плівкою полискує сивуха. «Сволота!» — сказав Шавлюга і переступив через чиїсь ноги; налапав якусь бляшанку, налив її повну вщерть і судорожно, з твердим бажанням набратися — випив. Потім передав бляшанку комусь до дверей і ще раз налив собі. А далі заворушилась солома, закружляли вогні в зубах, і Шавлюга кудись брів, хилитався крізь дим і раптом опинився дома. «Капут! — закричав на жінку. — Тікають німчуки!» — І, хитнувшись, брязнувся на ослін, а діти з вереском вискочили в сіни.