— А Тоня де? — перекинувся на інше Сашко.
— Кажу ж, нема. Ото як забрали, так і нема. В Германії або вбили.
Сашко спохмурнів: убили, забрали — ото й всі новини. Прокашлявся, натяг на коліна куценький ватник, бо ноги почали замерзати. Кублячись, він побачив у Серьожчиних руках моток вірьовки.
— Ти по солому прийшов?
— По солому.
— А не боїшся?
— Нє.
Ходити по солому було небезпечно. Поліцаї погрожували, що розкрадачів стрілятимуть на місці. Вбити нікого не вбили, проте вночі, для страху, бухкали з карабінів, з лайкою витрушували у бабів в’язанки: був такий ніби наказ, щоб солому не чіпати.
— Зараз поліцаям не до цього, — сказав Сергій, все ще недовірливо бликаючи на собаку. — Запарка у них. Підводи собі лаштують. Кажуть, здорово їх наші тиснуть.
Вони посопіли, помовчали. Як чужі, нишком поглядали один на одного голодними очима.
— А ти чого тут? — спитав Сергій, киваючи оком на кубло і на собаку. — Мати тебе шукає. І до нас забігала. Якась вона стала, це, розтеряна.
— Хай, — сказав Сашко.
— Із нашою матір’ю біда, — додав Сергій. — Цілу ніч, буває, сидить і косу чеше. Ти бачив, які в неї коси були — чорні? А тепер сиві стали, як у баби Марчихи. І жмутами вилазять.
— Війна, — сказав Сашко.
— Мабуть, скоро кінець, — зітхнув Сергій.
Вони разом встали, і Сашко із свого кубла вигрібав солому, бо всередині краща, а Сергій рівненько стелив її на вірьовку, і коли натоптав чималу копицю, вдвох стягли солому, кінцями вірьовки туго ув'язали її й обскубли з боків. Сергій уже намірився йти, і тоді Сашко, затинаючись, поспитав:
— Той… барабанщик у нас живе?
— У вас.
Губи в Сашка відразу посиніли, він холодно пробурмотів:
— Тільки матері не кажи про мене. Я тут батька ждатиму. Чуєш?
— Добре, — кивнув Сергій. — Хіба я дурний казать.
Сашко піддав йому в’язку на плечі, й малий, пригинаючись аж до землі, поніс житню копицю до села. За ним простелилась по снігу руда доріжка соломи. Сашко провів очима сусіда, уявив собі, як ітиме Сергій повз їхню хату, повз замерзлі вікна (і тінь матері замре на шибках), і Сашкові так закортіло в село, додому, хоч на хвилинку, хоч перегрітися… Проте він зітхнув і сказав собі: «Нічого. Потерплю. Їсти є що». І витяг з-під соломи вже захололого (і ще більшого від окостенілості) важкого, довголапого зайчиська.
Так, на стежці, що бігла по косогору, піймався йому вухатий.
І дивно. Сашко прокинувся серед ночі — на душі було якось тривожно. Ніби хтось кликав його чи зазирав у вічі. Хлопець підхопився, сторожко прислухався: що це? Миші? Від них шаруділа солома, пахло кислими гніздами, послідом, але до мишей він звик. Голодна мишва гризла ватник, точила онучі, нахабно шастала по тілу, проте Сашко спав і серед цього шкряботу й шастання. Інше розбудило його. І було воно, певно, не тут, не в цій посічкованій соломі, а далі, серед ночі, по той бік темряви. Сон йому розбурхало, і Сашко подумав: треба вилазить. Порачкував з нори, за ним поліз і собака.
Прислухались.
Стояла тиха морозна ніч. Світилися сніги, і це вразило Сашка найбільше: небо темне, а світло йшло від землі, від снігів, біле й холодне світло, яке раптово зливалося з темрявою, з мерклим беззоряним небом.
Тиша в степу. Тільки сухо шелестить морозний іній в повітрі. Та ще — Сашко уловив це потім — десь наче тинькав птах, б’ючи крилом об сніг. Собака занепокоївся, застриг вухами, повискуючи в темряву. І повискував тонко, нетерпляче, немов кликав: біжімо! «Що там, Шалай?» — спитав Сашко (кличка Шалай несподівано злетіла з язика і одразу сподобалась: пес таки справді пришалався до нього). Собака шарпнувся й кульгаючи застрибав по снігу. Сашко погнався за ним.
Ніч пересипала попелясто-білий іній, і пес губився в імлі, метляв хвостом десь попереду. Скоро він вивів Сашка на заячу стежку, застрибав хуткіше. І Сашко заспішив, серце його відчувало: щось є!
Сніг на стежці, побитій заячими лапами, хрустів, як скло. Вони бігли, наповнюючи тишу хрускотом, і нараз Шалай закружляв, заскімлив, до чогось принюхуючись. Тут і Сашко помітив: на снігу щось лежить темне.