Йонька, слухаючи батька, навіть рота роззявив, наче той напихав його медом. Коли батько замовк, аж облизався хлопець:
— І я так зроблю!
— Молодець, сучий сину! — похвалив Чмир-старший свого спадкоємця.
Чмир погомонів душевно з сином і, здається, зовсім повеселів. Витрусив сніг із-за коміра, тугіше стягнув вірьовчиною свитку, ще поляскав себе для бадьорості та й сказав: «За діло, хлопці. Тут і будемо шукати».
Вони пішли під липами, під чорним плетивом їхніх гілок, дядько Денис задер колючу бороду, зашастав очима по кожному дереву, собака вистрибував попереду й теж винюхував здобич, Йонька гарячково розсупонював свою торбу. Мисливський азарт захопив і Санька, він біг за Йонькою, грузнучи в заметах, крутив головою, та в очах його лише ряботіло стрілчасте гілля, немов чорні блискавки смугували небо.
— Ось, тату, ось! — закричав Йонька, стріляючи пальцем угору. Пес собі задер гостреньку морду, заскавучав на білку чи на сороку.
— Що там? — зупинився Санько.
— Дупло. Бачиш, на липі.
Липа стояла висока й незатишна, нічого примітного в ній не було, тільки й того, що дві гілляки, мов підняті руки людини, утворювали з стовбуром хрест. Але ж, помітив Санько, саме на перехресті щось заліплено, ніби кавалком глини. Хитро замуровано, тільки чорніє маленьке вічко. Дупло…
Почалось полювання.
Хлопці стали під липою, зігнувши спини; Чмир видряпався на них, погицав, як на містку, а потім — хоп! — учепився за гілку. Далі Санько бачив, як дядько дерся вгору, — закидав неслухняну ногу за сучок;.скільки разів закидав, стільки й висолоплював язика. Нарешті якось зіп’явся на гілку.
Йонька вже й торбу наставив.
Хряснула в сніг замазка, справді на глину схожа. Полетіла кора. Чмир все глибше засовував руку в дупло. На землю упав темний кім’яшок, розсипавшись на грудочки. Ті жовто-бурі грудочки поповзли по снігу. Пес кинувся до них, понюхав одну — тріпнув вухами, понюхав другу — відскочив. Почав ганяти лапою кім’яшок, жалібно скавуліти.
— Дурний! То бджоли, — хмикнув Йонька.
А вгорі, звісивши ноги з хреста, лаявся Чмир:
— Бодай тобі холера в печінку! Наче хто вилизав — ні воску, ні меду, аніякої трясці нема.
Вони, Чмир з Йонькою, поплелися далі, а Санько стояв над клубочками, що повзали по снігу. Бджоли були напівживі, якісь морхлі, наче підсушені, з сивим пушком на крильцях. Одні вже заклякли, інші лежали на спинках і ледь-ледь ворушили лапками. Вітерець замітав їх снігом. Санько пішов геть, злякано озираючись, і йому здавалося: під сорочку набилося повно бджіл, вони, мертві й холодні, лізуть, повзуть по всьому тілу.
За якусь хвилину він знов підставляв хребет Чмиреві, і той, легкий, як міхур, ліз на дерево.
— О, тут буде! — виголошував Чмир з високості: — Хапай, Йонько.
Йонька мотнув рукавами і спритно, мов кібець, піймав на льоту вощину. Санько й моргнути не встиг, як дружок відправив у рот свою здобич, справно зашаткував щелепами. І друга вощина дісталась Йоньці — закутаний у хустку, Санько не встигав за проворним Чмирем. А той кидався поперед собаки, хапав тугі, мов коржики, щільники, витрушував бджоли й напихав собі рот. Він не висмоктував мед, ніколи було, поглинав щільники з воском, аж текла по губах липуча жовта слина.
Та ось і Санько вирвав собі щільничок. Той був тоненький, як пайка хліба в їхній сім’ї, світився круглим окрайцем місяця, в янтарних лунках застигли сльозинки меду. Санько поклав його на язик — і в роті стало холодно і запахло липовим цвітом. Хлопець не отямився, як пожива та зникла. Десь покотилась-покотилась глибоко, а назустріч судорогою піднімалась жага: їсти! Хоч траву, хоч лубок їсти, аби не пекло, не судомило шлунок. І Санько, не тямлячи себе, штовхав Йоньку, відтягував собаку і гріб щільники — з дупляною гниллю, зі снігом. Гріб і ковтав не жуючи, а їсти хотілося все більше, і перемерзле тіло трусилось від ненаситного голоду. Вони перебігали від липи до липи, обідрані дітлахи й собака, ніби змагалися між собою: хто проковтне ціляком вощину? Лиш згодом, угрівшись від штурханів та біганини, Йонька рвонув Санька за хустку: «Хопить! Кидай у торбу».
Хлопці й забули про Чмиря. А він лазив по деревах, сучкуваті гілки задублювали свитку і вітер полоскав йому ребра. Що в нього заклякли руки, пальці стали дерев’яні, наче граблі, що він оглух від морозу, — про це Санько й не думав. Чмир існував для нього постільки, поскільки треба було підставляти спину й носом клювати у сніг, коли ставив той на лопатки скам’янілий постіл, а потім ждати, як зашурхотить кора й полетять додолу легкі, мов сухарики, вощини. Та Чмир нагадав про себе, гукнувши хлопцям: