Труснув головою. Чи можливе таке? В хаті… білокозаки. Живі, натуральні біляки. Сидять за столом. Їдять чи збираються їсти.
Справді засліплений, Гарба стояв на порозі, очманіло дивився на білих.
А козаки, теж очманілі й засліплені, дивилися на Гарбу.
Двометровий здоровань грянув зненацька, як мара. Як болотне страшило. Чоботи в багнюці, плащ у багнюці, мулом заліпило баньки. І стирчить з-під пахви гвинтівка.
Біляки так і скам’яніли на місці. Хто з м’ясом в зубах, хто з чаркою на пригуб’ї.
Очі у них полізли на лоб.
І в Гарби шкура затерпла. На що завгодно сподівався, тільки не на сутичку з кубанцями. І де? В нашому тилу, за сотню кілометрів од фронту… Руки його самі потяглися вгору. Але замість того, щоб сказати «здаюсь», Гарба, несподівано для себе, гаркнув на всю горлянку:
— Встать! Руки вгору!
Гупнули біляки, всі як один підперли стелю руками.
«Отакої! — власним очам не повірив Гарба. — Що ж далі?»
Свідомість, здається, сама працювала за нього. Раз, два, три і на покуті ще двоє — значить, їх п’ятеро. Браві хлопці, в кубанках, у новенькій формі. Старший, либонь, осаул, отой кругломордий, з геройськими вусами. Диви, як вирячив білки. І вусом нервово посмикує. Ось він за спиною іншого — тихцем — шаснув рукою за пояс.
— Назад! — крикнув Гарба, клацнув затвором, хоч знав, що в магазині жодного патрона.
Гарба дивився прямо, не спускав очей з біляків, але бозна-як, ніби внутрішнім зором, охоплював разом і те, що оточувало його з обох флангів. І перше, що він помітив, — це гвинтівки й шаблі, кинуті біля дверей, у тому кутку, де жінки, як правило, ставляють рогачі. Ага, виходить, голубчики самі себе роззброїли! І такі шовкові, хоч вірьовку сукай!
Підбадьорений цим, Гарба пригадав стару солдатську «хитрину», про неї чував не раз від шахтарів-ополченців. Не вельми мудрий виверт: покажи, що ти, брат, не сам.
Ну що ж, помирать, так помирать. І Гарба — добре, що стояв поблизу вікна, — гухнув прикладом у раму. Дзенькнуло вибите скло, трухлява рама вилетіла геть, а в діромаху війнуло чорною сирістю.
— Клим! — гукнув у темінь Гарба, наче той Клим стояв за вікном, тільки й ждав сигналу. — Зараз буду виводить. Якщо той… кладіть на місці.
Дулом — під самі пики:
— Виходьте!.. Разом! Руки не опускать!
Кожного так пропікав зирком, щоб із «запасом» нагнати страху. Пропустив їх повз себе, не стримався — хапнув дві новенькі гвинтівки і вискочив у двір.
Після хатнього світла знов засліпило його, на цей раз непроглядним мороком. Під вугільним склепом, десь неначе в глухому забої, жеврів маленький вогник — очевидно, біля мосту. І Гарба командирським тоном, який не знає пощади, скомандував:
— Йти на вогонь!.. Хлопці, не зівать! Хто хоч дригне — стріляйте.
Почалапали бранці. Як гуси — табуном. Вознісши руки у чорну вись.
(Вусатий осаул, вже біля вогнища, коли розшолопав, як обдурили його, тертого вояку, плювався в темінь і сотрясав прокляттями небесну твердь: «А мені ж, так-розтак, зосліпу привидівся цілий конвой! Щоб мені повилазило, чув, ну своїми вухами чув — хропли коні, і шкірилась на коні комісарська морда!»)
Брати Басамани аж сахнулися од вогню, коли з темної ночі, з болота вийшло п’ятеро білих. Гарба кріпким словом повернув своїх хлопців до тями, і вони підсобили упорать вольне козацтво. Зняли з кубанських гостей перезки, ремінням скрутили руки і:
— Сідай, панва, сідай у грязюку! Чиряки не вхоплять, жирні зади.
Тут же вчинили короткий допит. І взнали не дуже втішну новину. Рушив на Донбас генерал Денікін. На Гострій Могилі розбив шахтарський полк. Стотисячне військо скерував на Луганськ. А вони, ці п’ятеро, — армійська розвідка.
Кінчилась, братва, передишка. І передиху того було на одну затяжку. Тільки що замели сліди німці з гайдамаками. Вигнали синю рать, об’явилася біла.
Ядуча твоя зав’язь, дев’ятнадцятий рік!
Басамани відкликали Гарбу в сторону. Зеленим оком блиснув Кузьма на вогонь, де сиділи похнюплені кубанці:
— Що будем робити з ними? З ходу прикінчимо, і шабаш…
— Як? — настовбурчився Гарба. — Без суда і слідства? Незаконно!
— А чого панькатися? У нас же своя робота. Ми тут слину будемо розводить, а тим часом комбід у Бутовій посадять на вила. Чув, що в ревкомі казали? Усіх комбідівців кинули в погріб.
— І все одно незаконно! Треба, як належить, передати їх в руки військкома.
— Дурний ти, Гарба! Недарма кажуть: високий до неба…
— Цить, Басаман, бо двину! І ногами вкриєшся.
— Так що робить?
Довго сперечалися, і Гарба настояв на своєму: зачекають до ранку, поки під’їде новий загін, а там видніше буде.