Крадькома, непомітно виступали з темряви прибережні горби. Неначе у перший день світотворення, тьма піднімалась, відокремлювала землю й небо, і вже на сході засіріла тоненька світла китайка, вирізьбився темний хвилястий обрій. Засірів дерев’яний місток, засіріли покручені плеса Айдару.
Наближався холодний ранок.
Кубанці, оговтавшись, затіяли бучу. Мовляв, люди ви чи не люди, посадили в грязюку, ні шинелей нема, ні попон, це явне знущання. Добрий хазяїн собаці і тій кидає підстилку… Найзавзятіший був осаул, він роздратовано посмикував геройськими вусами, казав про якісь міжнародні права, погрожував, що їм, шахтарям, від своїх же влетить за таке азіатство.
Басамани криво усміхалися:
— Помовч, вусатий… Ми б тобі показали права.
Брати сиділи коло пригаслого вогнища, любовно погладжували затвори новеньких гвинтівок. Спасибі, Гарбо, добрі штучки дістав. Ніколи ще в руках Басаманів не було загряничних карабінів з широкими тесаками-багнетами. Видно, крупівська сталь, марочна, аж проситься, щоб колупнули під панське черево.
А Гарба, вмостившись на уламку дошки, приглядався до полонених, бо в хаті гаразд не розгледів. Чомусь привернув увагу один каплавухий молоденький козачок, років сімнадцяти, не більше. З-під кубанки — білі м’які кучерики, лице худорляве й печальне. І сидить у калюжі якось приречено, до пояса підплив чорною мулякою. Бач, нове галіфе, мабуть, уперше одів, а так замарудив.
— Підстеліть їм соломи, — звелів Гарба Басаманам.
Ті поогиналися, проте принесли з фургону оберемок соломи. Підстелили панам: «Щоб вас трясця взяла!»
— Дай закурить, Гарбо! — сказав Клим Басаман.
Тютюн промок, Гарба вишкріб пригоршню рудої влиплої потерті, так-сяк скрутили собі по цигарці.
І тоді нетерпляче завовтузився осаул, знов затягнув своєї:
— Розв’яжіть нам руки! — він не просив, а просто наказував, і в голосі вчувалася певність, що має право вимагати, більше того — розпоряджатися цими людьми з багнюки, які волею випадку, тимчасово взяли гору над ним, потомственним козаком. — Розв’яжіть руки, бо суглоби звело. Ух, мармиги, скрутили!.. І дайте закурить, сіряки, колись розщитаємось.
Вусань пригладив смішком надто відверте нахабство. Бач, сіряки… І на шахті називали сіряками або очкурями тих, що прибували з бідних країв, скажімо, з Полісся, з Брянщини. Гарба звик до цього, притерпівся. Звик і до лайки, і до кпинів, до начальницьких окриків. І вже не вбачав у тому образи. А якби й кидався з кулаками на кожний мат, що б з того вийшло? Психом став би, і тільки. Слава богу, шкура в Гарби товста, воляча, не пристають до нього ніякі хлискання. От і зараз пропустив повз вуха осаульського «сіряка», хай собі зловтішається. І раз просить закурити, чому б не дать, табачок є, хоч і поганенький, хіба жалко людям?
Звільнили бранцям руки, всім п’ятьом дали тютюну, гуртом закурили.
Так і сиділи вони круг попелища. Невдахи-розвідники по один бік, невдахи-продармійці — по другий. Ті в кубанках, у теплих ватянках, у хромових чоботях, більш-менш чисті й підтягнуті. А ці у такім зашмарованім одязі, що й не пізнати, чи то піджаки, чи якесь дрантя, годне хіба що на клоччя. І якби луганці не тримали між коліньми гвинтівок, важко було б сказати, хто кого стереже.
Поки затягувались димком, над річкою зовсім розвиднилось.
Гарба пішов на край урвища, хотів глянути, де приключилася з ними нічна оказія. І ще раз упевнився, що коні, ледачі ревкомівські коні були розумніші за них. З отієї гори вони галопом влетіли на міст, але якось відчули (і це моментально), що близько провалля, що місток обривається під ногами. І кинулись не прямо, а на перила, проламали їх і з возом шугнули на мілину. Аби прямо — туди, де стирчать дерев’яні опори, — не зібрали б хлопці кісток.
Гарба глянув на візок, на те місце, де вони перемісили вночі солому з багнюкою. Ну ясно, хіба можна підняти гроб з колесами на таку прямовисну стіну. От недотумки, і що б пошукати узвоза — під самим же носом!
Зараз побіля узвозу паслися коні. Бач, не побрели далеко. Може, тому, що Марат накульгує. І сильно бідага накульгує на ліву передню ногу.
Погупав Гарба над урвищем, відвалюючи кавалки землі, що поналипали на чоботи. Потер шкарубкі поли плаща, де підсихало руде багно, і пригнічений невтішним становищем («Тре, понімаєш, ще й білякам підвернуться на цю пору!»), окинув Гарба протилежний берег, чорний безлюдний степ, де кривуляла замулена канава-дорога. «Коли ж та підмога?» Ні підводи, ані живої душі не видно було на всьому шляху.