Поліські вальщики та бойщики, прокопчені димом, проспиртовані брагою й сивухою, вони дуже суворо добирали нових людей у свою лісорубську спілку, не кожного і не одразу прилучали до своєї мужицької віри. І ось він, п’ятнадцятирічний хлопчина, мав з’явитися їм на очі. Тонкий, довготелесий, з білим пушком на юному свіжому обличчі, в стоптаних личаках, з полотняною торбою за плечима, — щось таке, ні школяр, ні парубок, середина на половині. Він давно готувався до зустрічі, ждав і боявся майбутніх оглядин. А що, як затюкають, засміють, проженуть зі свистом у хащі, мов знахабнілого зайця?
Та вийшло по-іншому.
Було це на спаду жовтня (саме тоді починається масове рубання лісу), коли батьки спорядили Санька на заробітки. З молодого сосняка, рано-вранці, виблукав хлопець на широку просіку, що вела до тридцятого кварталу. В лісі було тихо й вогко, і Санько відчував, як у роті йому стає гірко: гірка була кора, що набухла після дощів, гіркий був туман, що курився над купами гнилого хмизу. А повітря, холодне й різке, мов огірковий розсіл з льодком, аж продирало йому легені. Перші морозці обнесли чутливе листя з берез та ясенів, і вони, лісові сироти, покірно ждали зимових завій. Лише ялини, немов купчихи, пишалися на видноті рясними темно-зеленими сукнями. І дуби — кряжисті бояри — стояли у вогнистих шубах з лисячого хутра. Та це так здавалося оддалеки, а як тільки Санько підходив ближче, ялини втрачали жіночу подобу, ставали просто ялинами, з мітелками свіжої хвої, і дуби виглядали інакше — похмуро й насуплено, чернечого виду їм надавало чорне струпувате гілля. Може, саме тому, щоб приховати старечі зморшки на тілі, дуб-нелинь ніколи не скидає повністю листяного покрову. Санько примітив: дубове листя — і те, що осипається, і те, що й на зиму лишається на дереві, — було міцне, ніби коване з міді; воно відсявало гарячими барвами осені — від світло-жовтого тону до темно-коричневого, а деяке, з багрянцем, ніби аж підгоріло на сонці, бо, дивись, скрутилося в дудочки. Низини, канави, горби — весь ліс був устелений чистим, незайманим листям, і від того посвітлів і наповнився світлим шумом. Саме повітря, здавалось, шерхотіло, як сухий папір. Санько дивувався, звідки його стільки набралось, того дубового листу: і на деревах — повно, і під ногами — повно. Йдеш, загрібаєш цілу купу шамкотливих червінців. А довкола — така пухка й запашна постіль, що хочеться, як старому Бабаєві, покачатися, пораювати у тих лісових розкошах.
З просіки хлопець побачив піщаний горб, круглий, як паляниця, а на горбу — темний конус, схожий на величезний мурашник. То був курінь, обкиданий хмизом і глицею. Курінь був такий високий, що підпирав шпилем зелений ярус віковічної сосни. З його вузької горловини сотався лінивий димок. Лісоруби сиділи кружком, хто на землі, хто на колодах. В рядняних сіряках, у грубих, закіптюжених штанях, всі нестрижені й бородаті, вони скидалися на древлян-смолокурів, що колись жили в чорноліссі. Вони сиділи тісним гуртом і тихо про щось розмовляли.
Санько нерішуче став за їхніми спинами.
Здається, лісоруби досушували постоли. Всередині кола дотлівало жарке вогнище; зверху багаття вгорталося білястим попелом, а в червоному дуплі його ще танцювали сині язики полум’я. Бородаті мужики задумливо дивилися на вгасаючий жар, підставивши до вогню ревматичні ноги, закуті в березове лико, туго стягнуті онучами і лляними шворками. Тут Санько загледів, що товариство позирає не на вогонь, а на молодого поліщука, який сидів осторонь на сосновій колоді. В домотканій сорочці, підхваченій плетеним поясом, цей поліщук нагадав Санькові Микулу Селяниновича — такого кремезного парубка, з білими бровами та білими кучерями, він бачив у книжці «Родная речь». Тільки цей живий Микула похнюплено звісив плечі, аж до пахви загорнув широкий рукав і ніби вигрівав на сонці уражену руку. В найболючішому місці, там, де саме подушечка м’язів, видувалась у нього бузково-стигла, неначе скляна, гуля.
— Вовчанка, — сказав один із лісорубів.
— Вовчанка, — повторив інший.
— Вовчанка, — пішло по колу.
— Треба вирізать, — докинув перший, той, що одразу зацікавив Санька: він був одновухий. Він був кістлявий, сухий, як вишкварка; одне вухо, товсте, волосате, жило й ворушилося, а друге було геть обчесане, замість нього — синє тавро з діркою, і щока була обчесана, лице від того стало немовби сплющеним. («Мабуть, стовбуром дочесало», — лячно втупився хлопець в одновухого).
— Вирізать — дурне діло, — неквапно зауважив чорноволосий, схожий на цигана дід-п’ятерик. — Вирізать — кров тільки пустиш, та й знов розкида по всьому тілу. Краще випекти.