— Випекти надьожніше.
— Випекти.
Вони говорили спокійно, вдумливо — навіть жилка не здригнулася на їхніх кощавих обличчях. А парубок із вовчанкою слухав ту розмову, заплющивши очі, і сіпались білясті повіки, і скроні його наливалися блідістю.
Хтось штрикнув залізним прутом у синє дупло вогню. Кінець прута набухав, червонів, розпікався до малинової люті.
— Держіть його, мужики, — сказав циганкуватий. — Одвернись, Ксаверій, чортова мать!..
Один з мужиків схопив помертвілого Ксаверія за підборіддя, скрутив йому голову набік.
І Санько одвернувся.
Він тільки встиг примітити, як лісоруби, навалившись гуртом, немов лошака, скрутили Ксаверія, що раптом ошкірився і весь напружився, як затремтіла його рука, як засичав рожевий кінець пруга над цибулястою гулею.
Санько одвернувся. І все стислося в ньому від пекучого болю.
«Уа-а-й!» — не криком, а смертельним відчаєм розірвало осінню тишу. «А-яй» — затрепетало в низах і долинах, посипалось на землю холодне листя. «Ай!» — затрепетали піджилки в Санька.
Скільки він стояв нерухомо, одну лиш коротку мить чи цілу годину, Санько не міг сказати. Йому здалося — довго. Так довго, аж отерпли ноги. Як обручем здавило йому горло — ну просто ні дихнути, ні ойкнути. Коли трохи відпустило і після жару виступив на лобі холодний піт, Санько тріпнувся, відганяючи туманець з-перед очей, і глянув на Ксаверія: той сидів біліший за глину, очі заплющені, на мокрих повіках тремтіли молочні росинки. І страшна попруга, чорна від запеченої крові, вперезала йому руку вище ліктя.
— Йди, синашу, в курінь. Відлежатися треба.
Це сказав той, найпатлатіший і найдебеліший, що скидався на цигана. Сказав глухо й владно, як, очевидно, звик говорити завжди. Все було в ньому уперте, грубе, але міцно збите; крута й широченна спина, розділена посередині жолобком, важкі лапасті руки, непокірна шевелюра, чорна, аж синя, ніби змащена олією. І ще примітив Санько, що очі у нього хмільні, з гарячим блиском, і він позирає на світ з-під кошлатих брів з якимось зухвалим викликом: «Ану, щезни, вража сило!» Лісоруби звертались до нього поштиво: «Макаре Івановичу». А поміж себе називали простіше: «Отченаш». «Коли б він тут не за великого пана начальника», — подумав Санько.
Отченаш кивнув мужикам — і вони повели в курінь згорбленого Ксаверія.
На дорогу лісоруби запалили гнуті з горіха люльки, що в народі називаються носогрійками.
— Н-да, — сказав одновухий. — Не к місту хвороба вчепилась.
— Воно завсігди не к місту.
— Не кажи. Як без діла, то й покректати можна. А зараз… не до болячок. Такий наряд, тільки руки давай — дак вовчанка.
І раптом Отченаш, пустивши кільцями дим, круто повернувся і до Санька:
— Чого стовбичиш? Приставай до гурту, бачу — найматись прийшов.
Недарма кажуть: щастя, дивись, підведе, а от лихо — ніколи. Вибув з партії чоловік. Хто зна, може, й ненадовго, але в гарячий момент, саме коли випала грошова робота. Тож і повезло Санькові: взяли його замість Ксаверія, взяли одразу, без довгих оглядин і церемоній.
Сонячні смуги навскіс пронизували пущу; між тими смугами блукали ранішні тумани і, набрівши на сонячне світло, що пробивалось між соснами, нехотя повзли-снувалися вгору, розмотуючи довгі пасма болотних випарів. Обтрушений вітрами, ліс неначе поглибшав, суворіше окреслились пагорби, темні яри, кожне дерево й кущ. Погляд сягав далеко, аж ген вихоплював із гущини яскраво-червоне шатро горобини, білий-білий частокіл беріз, пишне багаття пожовклого клена. Видно було, що лісоруби, загаявшись коло вогню, поспішають на ділянку. Розібрали хапком сокири, пилки, дерев’яні крюки та інше причандалля; озброївшись тим правічним лісорубським знаряддям, тісною купою рушили зі стійбища. Санько поплівся за ними. Йому дивно й тривожно було йти за бородатим воїнством, що на ходу шахкало постолами, залишаючи глибокий слід у листяних збоях. Хлопець прислухався до розмови і часто ловив одне слівце: ванчес. «Гоже на ванчес… Триста кубів ванчесу…» Санько не знав, що воно значить, оте незнайоме — ванчес, але з поважного тону, яким вимовлялося це слово, зрозумів: щось дуже важливе, щось пов’язане з життям і заробітками лісового люду.
Вони проминули кілька суцільних вирубок, де стирчали свіжі пеньки, густо-густо натикані, мов корчаги-вулики на попівській пасіці; тут безладно валялись очищені колоди, горою копичилось гілля з прілим злежаним листям. Проминули незайману соснову ділянку і направились до мішаного лісу. Куди вони йдуть, що сьогодні робитимуть, Санько не розпитував, не мозолив старшим очі, — хапав на льоту щонайпотрібніше. Як і всі з Хоминого роду, він був спритний і гострий на розум, мав чіпку мужицьку пам’ять. Всього два літа ходив Санько до парафіяльної школи, де навчалися діти найвельможніших батьків, що мали гуску — попові за науку і такі-сякі чобітки грамотіям на зиму. У цій школі — вона займала темну, мов склеп, церковну ризницю — навчання було «сокупне». Пан учитель — «єдин во трьох ліцех» — вів одразу три класи, які розміщалися так: на перших лавах — новачки (аз-буки), за ними— середня група, і на задніх лавах — завершальна. Таке «сокупне» навчання було дуже зручним для тямущих. Поки вчитель словесності й математики пояснював старшим задачку на дроби, Санько, що належав до аз-буків, швиденько розлущував ту премудрість, розкладав ціле на четвертинки й восьмушки і підносив руку. Та найбільше уподобав він уроки словесності; печальні вірші Нікітіна, Кольцова, Некрасова були такі ж близькі й зрозумілі, як селянське убозтво, вони одразу й навічно западали в пам’ять.