Це не треба було зубрити, це само лилося з душі, і коли Санька викликали до дошки, він читав сумовиті рядки, як молитву про хліб насущний. Вірші й казки з «Родной речи» бентежили Санька ще й тому, що були написані не простою мужицькою мовою, якою говорили шевці, голосільниці, вишивальниці, його мати й дід; вони були написані по-городському, вченим книжним ладом. Хлопцеві здавалось тоді: «Родная речь» існує для людей вищої породи, для тих, що благоденствують у житті: для купців, прикажчиків, околодочних. А йому, Санькові, ну хоч би… хоч би писарчуком стати в земській управі. Робота чиста, панська…
За «преуспевание» його першої ж осені пересадили на середню лаву, а на другу зиму він уже сидів під зелено-слизьким пристінком ризниці — у завершальній групі.
Панотець, котрий навчав сліпих овечок закону божому, не раз повторював: «З тебе, отроче, вийде златоустий псаломщик». Любив панотець найкращого учня свого, бо тільки прочитає заплутаний родопис Христовий, як встає майбутній псаломщик, руки по швах, очі в стелю, і чеше слово в слово, ну як по писаному: «Авраам породив Ісаака, Ісаак породив Фареса, Фарес породив Єсрома, Єсром породив…» і так далі — аж до Йосифа, чоловіка Маріїного, що явила світу Ісуса, на прізвище Христос. «Вчіться, барани Віфліємські, у цього послушника! — гримав отець на затуркану братію. — Аще має хто непорочне серце, той несхибно йтиме стезею праведних». Але не судилося мужицькому синові виблукать на праведну путь. Одного разу, під корчмою, він здибав мрецьки п’яного батюшку і — надоумив же лукавий! — зняв з пресвятого отця мідний хрест і почепив попівському бичкові на роги (про що дізнались у школі, а потім і в усьому селі). За таке святотатство не пожалів батюшка свого послушника, свого найкращого учня. Огрів його гранчастою лінійкою, схопив за грішні власи і сторчма послав за поріг, сказавши при цьому слова: «Я покажу вам, олухи царя небесного, як виганяли з раю свиней!» Так одним ударом коліна відлучив панотець свого учня від школи, а заодно — і від церкви.
У Санька, повторюю, був живий кмітливий розум, і він, ідучи за лісорубами та прислухаючись до їхніх розмов, сам зміркував: сьогодні рубатимуть не всі породи підряд, а вибірково — тільки дуб. І не який-небудь, а найкращий — з рівним високим стовбуром, без сучків та наростів, словом — без найменшої порчі. Бо цей дуб ітиме на ванчес.
От і дістались вони до своєї ділянки. Санько озирнувся: гарний закуток лісу! Від Золотистих шапок дубів, від жовтого листу, накупаного в сонці, випромінювалось тихе сяєво, ліс немовби жеврів — спокійно, врочисто, ліс наливався медв’яною тишею, і на душі ставало тихо і по-святковому чисто. Але випасати очі на тій красі було ніколи — Отченаш кинув слівце, партія розбилась на групки. Санько з одновухим та ще кілька лісорубів пішли за Макаром Івановичем.
Що того півдня? Дехто й літню днину прокуняє під грушею, мухи зі свого носа не зігнавши. А Санько, він осягнув за півдня цілу біблію лісорубства. Вперше побачив, як обирають місце для валки дерева. Це, пане-брате, не проста штука — звалити з ніг силача стародуба. Не те що бери та рубай, як тобі заманеться. Треба так покласти його, щоб кряжиста дубина, гуркнувши на землю, не зламала собі хребет і не пошкодила сусідніх дерев. Отож, перше ніж рубати, стане Отченаш віддалік, прискалить око, замре, дивлячись на крислатого велетня. Наче питає дуба: «З якого боку дмухали вітри, в яку сторону важче нависає твоє гілля, і чи є прогалина там, куди ти хилився в негоду?» Поговоривши так, Отченаш указує пальцем: туди! Значить, туди, у ту прогалину, треба схитнути боривітра. Та й це ще не все. Упертий, свавільний характер у дуба. Ти йому кажеш: «Лягай, старче, лицем до сонця», — а він візьме та й бухне навзнак, приваливши собою бідаків лісорубів, — хіба мало їх, як мурашок, побито й почавлено в лісі? А щоб того не сталося, мотай, брате, на вус дідівську науку. Раз валиш до сонця, то з того ж боку, при самій землі, і починай пиляти. Надпиляв — ще нижче підрубай окоренок, щоб вільно лягало дерево. А вже тоді заходь із тіньового боку, й пиляй до самої серцевини, та не забудь підбивати клинки: нахиляй, нахиляй його к сонцю! Дивись, може, й рогатки треба поставити, для упору, коли стовбур має кепський нахил або на заваді вітер.