Хлипав за стінами вітер, ніч навалилась глухим шумовинням, здавалось — курінь засипає листяною порошею, засипає шумом, шелестом, шурхотінням, і серед тьми під зливою шумів безсило б’ється вогонь, він пригасає, никне, огортається млою. У Санька було таке відчуття, ніби вони з Ксаверієм, як той полохливий вогонь, самі-самісінькі в лісі, десь лежать у кублі, а кругом — ніч, темна розвихрена пуща, темні яри й болота, і десь у темноті чалапає звір. Вони тільки вдвох, і їх загортає листям, горілим, кіптявим мохом, аж гірко в очах…
(Чаділи головешки в погаслому багатті, під сіряки заповзав курний послідок вогню).
…і скрипить сосна, хтось підсвистує збоку, хтось хропе-пухкотить із-під сухолисту. Хропе важко, натужно, наче піднімає на грудях кам’яне грузило. «Лісоруби, — мізкував Санько. — Стомились бідаги…» І став дослухатись: чи раптом не циган хропе? Якщо Отченаш, сам би сів на грузило. Сів і гицнув би так, щоб і дух спустив. Ич! — «тут не притулок для калік…»
— Санько, — пригорнувся до хлопця Ксаверій, щиро пригорнувся, мов до меншого брата. — Розкажи що-небудь…
— Що розказать… як нічого не знаю.
— Ну збрехни — та половче, бо сон не бере.
Санько застидався мстивих думок, що пригрів біля серця (майнуло чомусь: «А Ксаверій не здогадався, що я зле умишляв супроти Макара?»), хутко відігнав неприємні думки та й поплив, як скіпка, за хвилею спогадів. Мов з туману зринула батьківська хата, потім церква з дубового тесу, що по вікна запала в землю, далі ризниця темна й похмура, з низьким почорнілим склепінням, і він стоїть біля дошки, і самі просяться на язик безмежно-розлогі, мов ранішній дзвін понад лугом, неквапливі рядки з Нікітіна:
— Ну добре, — мовив Санько, повернувшись лицем до Ксаверія. — Брехать не буду, слухай те, що в пам’ятку мені з книжки. — І почав тихо, надаючи своєму баскові мужської густоти:
— Ти диви, чортеня! А воно грамотне!
Голос Отченаша бурхнув так несподівано й так близько, що Санько поперхнувся на слові. Впав лицем у сіно, щасливо-розгублений, принишк, але дослухався, що докине ще злагіднілий Макарій.
— Думав, хлопський вишкребок, тумак тумаком, а воно, бач, мудроване. Ге!.. «брызнет роса серебристая»… лепсько! — Отченаш, у самих підштаниках, встав, підкинув у жар поліняки і з ведмежою вайлуватістю повернувся до хлопця: — Давай, синашу, утни ще, тільки не величайся, мов порося на орчику.
Санько почув, як зашелестіла підстилка, закректав під стіною Полушка; мабуть, дехто з лісорубів не спав, або зараз прокинувся та й нашорошив вуха, щоб послухати книжну мудрість. І Санько, вже гучніше, став читати вірш, який перший спав на пам’ять:
Всем не стать пировать…
— Оце так, оце без брешеш! — підхвалив Отченаш і посунувся у темний куток, а вже звідтіля — Ти й писати умієш?
— Умію.
— І щитати ладний?
— Навчився. Не тільки прості задачки, а й з дробами.
— А, скажімо, таку химерію здужаєш: в одному кряжі три куби ванчесу та сім з половиною клепки, а ми розпилюємо в день шістнадцять кряжів, то скільки, питаю, всім гамузом виходить за тиждень?
Санько заплямкав губами, склав докупи сім з половиною і три, помножив на шістнадцять, потім на шість і випалив, як на уроці:
— Тищу вісім!
— Скілько-скілько?
— Тищу вісім!
— От бачиш, стерво! — раптом лайнувся Отченаш. — Я ж йому, псині, доказував: махлюєш, Митрохо! Нутром чую: махлюєш! А він: «Сімсот з гаком — і баста!..» Ну пожди, Митрохо, підкручу хвоста… Забудеш, як неньку звали.
Все ще сердитий, Отченаш буркнув у темінь: «Спати!» — і сам крутнувся на бік.
Ніколи ще не снились Санькові такі чудернацькі сни. Був ліс не ліс, море не море, було шумовище, горами здіймались верхи дерев, як хмари на заході сонця — то жовті, а то багряні, між хмарами йшли лісоруби, плічми вивертали дуби й кидали у безвість. І от, біля ніг Санька, гуркнув небачений кряж — заввишки з клуню («Це, мабуть, сон», — уві сні подумав Санько). Він приглядівся, а то й не кряж, а дубовий ковчег, про який говорив Ксаверій, на тому ковчезі стояв Отченаш, він правив у бушовище хвиль і басив таємниче: «Ванчес — санчес — манчес…» Санько вже й прокинувся, оторопіло закліпав спросоння, та голос Отченаша не стих — навпаки, гучав десь близько, роздратовано, і йому хтось перечив зневажливо-панським тоном: