Такі були мислі, і тут збіглося: доносять службовці, що в одній артілі з’явився метикований, з личкарів, його самоправно поставили замірщиком. Перша реакція — Бобринський щиро, вибачливо усміхнувся — прогнати в шию. Але стривай… кажуть — самородок. Чи багаті ми самородками, щоб розкидатися? А може, це саме те, що треба? Молодий, не зіпсований, до науки охочий… Словом, хай Санько подумає, і якщо сподобається…
Хлопець встав із-за столу з хмільною головою, вона пухла від збурених думок: синій присмерк і вогниста грива промелькнулого щастя і живіт, повний чаю; перевальцем пішов у свою комірчину — через сіни, за вітальнею; як після парильні звалила його дрімота, самовар і таємний лаз у печеру, цікаво й страшно було вглибині: диктові заводи, гімназія, лампа з абажуром, і він за стосами книг, і в село приїжджає на кареті — ех, і буде ж переполох усесвітній!
Ранком збудила його Стефа, облила брудними словами: «І як воно спало, хамло! Подушки потовк, одіяло пожмакав — це ж не свинюшник тобі! Вмивайся, ось тут! Сніданок холоне!» Синій присмерк розвіявся, була плоскогруда Стефа, будній день з буденною мжичкою.
У смугастому костюмі він перебіг до контори; те, що звалось прихалабком пана Бобринського, насправді виявилось дерев’яною прибудовою до корчми, низькою, похмурою, під цвілястим гонтом. В одній половині — контора, в другій — кімната Бобринського, ширмою поділена на передню й спальню. Ще була комірчина, на лікоть завширшки, з поликом від стіни до стіни. Комірчину віддали Санькові… Отже, контора за два кроки, але він перебіг двором, боявся, що хтось із лісорубів перестріне його: костюм смугастий, як у нахабно-веселого хлопця з корчми.
Можна було б згадати, як він з ранку до вечора сидів у конторі, зчитував наряди, чекав до чаю Бобринського, що цілими днями пропадав у лісі; як вони тихо, причаєно ворогували зі Стефою, що перед паном ходила на пальчиках, а Санькові крізь зуби: «Їж! Та хутчій! Мені посуд мити!» Вони, селюки, не злюбили одне одного: він їй нагадував те, ким вона була, а вона йому — ким він може стати…
В конторі було жовто — від запилених паперів, від чаду, від лисої голови Харитона. Діловод Харитон скидався на Полушку, тільки мав охайніший вигляд та був сухіший. Санько зчитував наряди, Харитон виклацував на рахівниці. За тим клацанням минали дні, і Санько дедалі з більшою тривогою та підозрою слідкував за шморганням чорних кістяшок: з кожного наряду Харитон знімав п’ятнадцять-сімнадцять відсотків заготовленого лісу. Спитав Санько, як це розуміти.
— Діло просте: на усушку й утруску.
— Е, ні… щось багато.
— То вже не наше діло. Так звелено.
— Хто звелів?
Харитон дудочкою стулив жовті табачні губи:
— Тс-с-с-с… Сам Бобринський.
— Бобринський?
«…Трьох забрав господь, жінка сухотна, не встає, даром хліб переводить, ото й увесь заробіток, що принесу копійчину з лісу…» Сімнадцять процентів з кожної партії лісу. Це ж два дні на тиждень Полушка гибів задурно. Два дні зубами гриз стовбурище, давився димакою, гноїв ревматичні кістки — і задурно. Вони всі, всі там Полушки!
Добре, що про цю суперечку Харитон доніс Бобринському. Принаймні той сам покликав Санька на розмову.
Знов сиділи за чаєм, і все було, як раніш: синій абажур і синій присмерк над ними, вишневий піт на жіночому, підпухлому обличчі Бобринського, пашистий окріп; не було тільки затишку, п’янкого туману й вогнистої гриви, що витала під хмарами. Упертий мужицький чорт засів у Саньковій душі, принишк і злорадно ждав, щоб його подратували.
Бобринський, розімлілий від утоми й чаю, не збирався когось дратувати. Він почав зовсім про інше:
— Хух, мабуть, нерви здають. Сплю погано, безсоння, прокидаюсь і читаю вночі…
(Скриплять мостини, Стефа тяжко, простудно дише за стіною).
…Розумна трапилась книга, одного австрійського соціаліста, про деякі закони, що дані людству in saecula saeculorum — на віки вічні. Речі дуже складні, як би тобі пояснити? Ми, Санько, живемо в лісі, і хай нам не здається, що все людство сидить у куренях. Бо, крім глухої первісної пущі, є інший світ, вищий — кам’яні міста, музеї, театри, залізниці, — те, що називають цивілізацією. Чи думав ти, хлопче, коли-небудь про таке: возводять прекрасний собор — де беруть гроші на нього? Військо, тисячі солдатів, гармати, цілі ескадри — де воно береться? А на які то кошти існує держава, світ учених, інженерів, мислителів?..