— А Марфа? Це ж Грицаївське поріддя. Там така горда, що й не дмухни.
— Господи! Що таке гордощі? Як скажуть їй люди «шльондра!», як скажуть «порчена!», як скажуть «з парубками тягається!», де ті й гордощі дінуться. Сама прибіжить до тебе, ще й ноги цілуватиме: бери, бо хоч сторч головою!.. Аякже! То з батьком губу можна копилить, а сиротою не далеко поскачеш.
Поки Чмир напучував Оникія, молодші брати в два голоси витягували на печі:
…Ніч випала темна, якраз для святого діла: Чмирі виряджали Оникія до молодої на розглядини. Батько вийняв раму і тихенько, щоб рама не дзенькнула, поставив під стіну. І сини були тихі, ступали нечутно, перемовлялись коротко, — видно, що звикли до нічної роботи. Ось вони гуртом взяли молодого за ноги, за кістлявий зад і, сопучи, підняли його на руках. Вікно було високе, отвір чорний, і вітер шелестів під стріхою. Оникій злякався:
— Хло!.. куди ви? Як бухну головою!..
— Цс-с-с! — засичав батько. Він стиха покректував, бо важко було держать жениха на витягнутих руках, та ще коли й хміль шпигає тобі в голову. — Цить, кажу! Падай у кладовку, не бійся, там під вікном лантухи з борошном, я вже не раз лазив.
І хлопці піддали Оникія, той зірвався, полетів сторчма і десь у темряві кавкнув.
Тихо було. Ніщо не скрипнуло в Марфиній хаті.
Оникій у пітьмі намацав свої ноги, стягнув їх докупи. Сів, угрузаючи в щось м’яке. Прислухався. Дринькнула рама об лутки і з шерхотом увійшла в пази. Почулись глухі скрадливі кроки, та скоро й вони затихли. Повів батько синів на благословенну піч.
Оникій позіхнув, розлігся на мішках з борошном і подумав, що ніколи не спав так по-царськи: диви, як на перині лежиш! А дух — просто галушками пахне!
Скоцюрбився Чмир і став угрузать — в галушки, в пійло, в тепле болото; пірнула кудись його кам’яна голова, і очі склепило сном, як медом.
— Ну й що? — зустрів Чмир сина, коли той повернувся вранці од Марфи.
Син стояв перед батьком білий, як лебідь, весь у борошні, і тяглись за ним білі сліди, наче хтось щіткою по двору поквацяв. Лапчаті сліди вели од Марфиних воріт до чмирівського порогу.
— Бачив Марфу? — спитав батько.
— Еге ж… проспав.
— Як проспав?
— А так. Прокинувся, а вже сонце у верхню шибку загляда. Я в сіни — нікого нема. Я в хату — двері якраз прочинені — і в хаті нікого. Мабуть, Ксаверія шльондра спровадила, а сама худобу погнала… Дивлюсь: на стінах рушникі-і-ів, як у церкві, а на лаві пиріг гарбузяний, ще свіженький, аж душок над ним в’ється. Дак я за пиріг…
— Де він? Давай сюди!
— Еге ж… По дорозі ковтнув і не зглянувся.
— А-а, ссуча душа, хіба ж так можна!.. Треба вночі було, як вони любенько заснули, тарараму наробить, щоб той, женишок, прокинувся да огледів, як Марфа ще одного кавалера приховує.
— Еге ж… А хто мене розбудить?.
— Ну? Бачили таке диво? Прогавить, щеня, і Марфу, і погреби з закусками.
Хлопці озвалися з печі:
— Ми його, батьку, розбудимо. Всиплемо джмелів за пазуху, не проспить.
Послухав Оникій батькової науки. Наробив тарараму.
Було це на другу ніч.
Батько Чмир саме заснув першим сном, а після бурякової, після горілої, скажу вам, спиться так, наче тебе привалили колодою, і голова хропе десь окремо, а серце, як не лопне, гупотить десь окремо, а ніг і рук твоїх і зовсім нема. Чмир і спав у такому розчленованому стані, коли це нагло затарабанили в шибку. «Хто?» — спитав батько Чмир, а воно тарабанило. «Хто?!» — спитав батько Чмир, а воно тарабанило ще дужче. І тут батько подумав, що він не питає, а тільки думає, що питає. «Добре, зараз відкрию», — сказав батько Чмир і пішов одчинять. Помацки витяг засув, розчахнув двері, а воно тарабанило так, що й хата тряслась. «Ага, — подумав батько, — це я лежу собі, а мені здається, що я в сінях…» «Йду!» — сказав батько і прокинувся, і ноги поїхали з лежанки, а голова ще спала на припічку. А коли він піймав носками долівку і спробував іти, то його понесло спиною вперед і довго водило по хаті, сюди й туди, і як він не вивертався, так спиною і втрапив у сіни.
— Хто? — спитав батько.
— Ой боже!.. Пустіть! Це я, Оникій.
І біс його батька знає: Чмир, здається, не встиг і моргнуть, як бренькнув засув, гуркнули двері, і захеканий Оникій мало не збив старого із ніг.
— Тю!.. Що з тобою? Вовки женуться?
— Аби ж вовки — Марфа!.. Швидше зачиняйте! На засув.
— Господи, що там стряслось? Говори!
Оникій говорити не міг. Тільки злякано ікав. І лиш тоді, коли батько затяг його в хату і підніс банку «нашатирю», і той наосліп хильнув самогону, ще й посмакував гущею, аж тоді розв’язало йому язика.