Пора летючих гроз
Втеча
Лозовський напрямок. Наші частини наступають на села Олексіївське і Михайлівське. Ми перейшли в наступ у бік Лозової, аби ліквідувати успіх ворога. На коліях триває двобій наших і ворожих панцерників.
— А гляди, бабо, що воно діється на воєнному тіатрі. — Тихон Зайценко, що підважував спиною перехняблений саж, показав жінці у степ. Він упирався п’ятами в землю, штани на колінах світились дірками, сорочка задерлась, бо саж поволі з’їжджав по дідовій спині. — А гляди, бабо…
Та жінка одразу не кинулась видивлятися, ні, спершу поставила вербовий стовпець, до стіни його приткнула (упаде зрушений саж — діда ж завалить), а вже потім сухеньку руку — дашком і глянула проти сонця.
Степ до самої Лозової рівний, схожий на велетенське токовище, утороване кам’яними котками. Мов діл, твердий і плоский степ. І як заходить сонце, верстов за сорок від Михайлівки видно. Десь далеко їде підвода — здається, пливе листок тихою рожевою заплавою. Пробіжить на станцію потяг — і не знав би, що воно за прудка вервечка така, аби не довгий хвіст підрум’яненого диму. Та зараз дев’ятнадцятий рік, не ходять поїзди, світ догори дном перекинувся, і степ, як мовить Зайценко, став «тіатром», на його гігантському кону щодня відбуваються криваві лицедійства.
— Гляди, бабо, вп’ять заколотилося.
З рожевої води виринули човники, їх ціла низка, вони попливли до темних корчів — розбитих станційних будівель.
— То вершники, — тлумачив бабі Зайценко. — Кіннота, щоб ти знала. — Дідові п’яти вгрузали в гнійок, бо саж гнітив і гнітив йому на плечі. — Поки держу я саж, зліпи мені цигарку та пхни в зуби, бо це нескоро вгомониться. Зараз, бабо, Лозова чхатиме, повно білих, кажу, на станції.
З боку Лозової, справді, щось глухо загримкотіло, в степу лопались червонясті пухирі, густо закипали хмарки пилу.
— Орудія б’ють, — покректав Зайценко. — Дужче, бабо, приткни анахтемський саж, чуєш, дихає стіна, не дасть і цигарки висмоктать… О, в атаку пішли хлопці, кості рубатимуть.
Мов за наказом діда, в степу зіткнулись ворожі загони; здавалось, вітром зірвало курай і з пилюгою, землею погнало його над обрієм, до станції, ближче, ближче…
— Тікай, діду, грім буде!
Сахнувся дід, сторчма полетів у гній, з тріскотом гухнуло ззаду, вдарило в ніс гіркою порохнявою.
— Тьху, завалився-таки! — сплюнув Зайценко, став і обтрусив дірки на колінах. — Казав же, добра з нього не буде.
На місці сажа лежала купа уламків, репана глина і старе ломаччя, над ними вився їдучий димок.
— Щоб мої очі тебе не бачили! — повернувся Тихон спиною до розвалля та й знов задивився в степ.
Цей день закінчився для Зайценків двома подіями — завалився гнилий саж і хтось вибив білу банду з Лозової. Так уже було два роки підряд: падала станція, падало щось і в дворі. Як налетіла сотня Голохвоста — повалився Зайценків пліт. Як посунув був Каледін — з’їхав набакир колодязний зруб. Що на станції, те й у дворі. Там гори битої цегли — і тут купи розкислого під дощем лампачу. Там спалені обідрані вагони — і тут облущена хата, стріха давно протікає, хлівець шкіриться в небо голими кроквами. Там хазяйнують вояки — і тут нема спасу від оружних. Світ наче зірвався з кореня, понесло вітрами його казна-куди, та все через їхнє село, через бідну Михайлівку; полки й дивізії валом валять у степ і там рубаються за ту анахтемську станцію. Кого вже тільки не було: і дутовці, і денікінці, і шкуровці, і навіть якась сатана в жіночій подобі повела свій загін у широкий степ та там і ляснула. Зайценко, що натер язика на клятій політиці, так визначив міжнародну ситуацію: «Кажу, світопредставлєніє. Якщо й не буде потопу, то однак виздихаєм».
Опускалась на степ вечірня завіса, затихав далекий бій.
— Хо-хо, діла твої, господи! — зітхнув Зайценко, очкуром затяг бурчливий живіт. І мовив — Тепер, бабо, жди когось на постій. Вдень ото рубаються, а на ніч розбігаються по хуторах і селах. Ще ніколи Михайлівку не минали.
Вони пішли в хату, що пахла сирими кутками й цвіллю: на долівці масно чорніла яма, де збиралась дощова вода. Як завше, дід послизнувся в тій ямі.
— А щоб ти згоріла, анахтемська! — лайнувся на калюжу та й проскочив до столу.
Хтось чмихнув собі в кулак.
— Це ти, Килино? — бликнув у пітьму Зайценко. «Мовчить. Ну звісно, дочка. Їй все хихоньки. Пліт обвалився — сміється. Стеля впаде — сміється. Наче бісенята лоскочуть дівку. Заміж би треба, вже двадцята весна спливла, так світ тепера який? — не заміж візьме, а в зашморг». — Світи каганець, на вечерю щось готуй! — буркнув Зайценко в глухий куток.