Вогник вихопив з — пітьми зрожевіле від усміху дівоче лице, смаглі, сонцем підпечені щоки, великі гарячі очі й довгу смолисту косу, що звивалась до пояса. «Бач, і на злиднях вродилось», — потеплів Зайченко, милуючись своєю найменшою. Килина, мов той вогонь, сюди крутнула косою, туди війнула спідничкою, і вже на столі скатертина, і зелена цибулька, і печена в кожушках картопля:
— Готове, їжте!
Батько гукнув із другої половини синів. Жмурячись на світло, вийшли чотири сини, стомлені цілоденною роботою: натовклися хлопці в глитая Журенка, оправляючи стіжки пшениці. Низькорослі сухорляві сини (всі в батька-степовика) обсіли кружком полив’яну миску.
— Ех, оце б дрібку солі, — мрійливо втупився в стелю Зайценко. — Донбас під боком, днів за п’ять пішки змотався б. Люди так і роблять: мішок на плечі та й гайда по шпалах. — І батько вже ніби вмочив у сіль пісну картоплину, і тільки до рота, як щось нагло загупало під вікнами.
— Гей, люди добрі, є хто живий?
— Тьху, так і знав! — плюнув у хатню калюжу Зайценко. — Не дадуть і душу посолити.
Він присвітив коліньми на порозі. Перед ним гриз вудила вороний, як осіння ніч, жеребець, на коні сидів бравий молоденький вершник у сірій солдатській шинелі.
— Можна до вас на постій? Роту свою розквартирував, тепер собі шукаю притулок.
Оком знавця визначив дід: не офіцер, ні. Той не балака довго — за петельки хазяїна: «Вашу мать!..»—і в хату.
Посмілішав Зайценко:
— А хто ти такий, вибачай на слові?
— Хіба не видно, батя? — пограв молоденький червоним бантом у петлиці.
Гарний бант, як у жениха, нічого не скажеш; та не завадило б прощупати гостя з політичного боку.
— А все ж: хто ти такий, питаю, і за кого будеш?
— Я, батьку, з лісорубського роду, міцного заводу, і стою за робочо-селянську.
— Хто вас зна. Один каже: «Я — за всесвітню» — і штани з тебе зніма. Другий каже — за єдину-неділиму, — і порося під ніж. Третій, бач, за самостійну—і крутить півневі голову.
— Так то буржуї, батьку. Ми їх сьогодні добре трусонули під Лозовою. Чули?
— Чули. Сьогодні ви їх, завтра вони вас.
— Нікода! Останню контру добиваємо. Сказав комісар Мамай: «Ось викуримо Денікіна з Донбасу — і буде мир хатам і обща комуна».
— Ну-ну, подивимось… То куди вас, у хату?
— А ми люди не горді, пролетарської крові, нам хоч і в сараї.
— Та воно в сараї і вільніше. Не так блохи кусають. Килино, постели вояці!
Чорнява Килина прошмигнула під батьковою рукою, а Тихон побрьохав через калюжу до персонального лежака. І, зітхнувши: «Ох-ох, діла твої, господи!» — склепив Зайценко важкі свої повіки. Не відав старий, кого він пустив у свій двір. Не знав, не гадав, що десь у дідька в зубах сидить на болоті крутий чоловік Хома Гаврилович і що доведеться, хочеш не хочеш, породичатися з ним.
Вранці торсала баба Зайценка, що мрецьки спав на пустий живіт, штурхала межи плечі, гаряче, по-змовницькому шепотіла: «А ходи, діду, до вікна, глянь, що воно робиться».
— Уп’ять баталія в степу? Щось вони зрання…
— Та ні, роздери очі, глянь лишень у свій двір.
Стягла баба зачумленого діда. Підійшов Тихон до вікна і як роззявив рота, щоб натщесерце позіхнути, та так і скам’янів.
Він побачив таке:
Солдат, що вчора хвалився бантом, роздягся до пояса; він дивовижно білий, якийсь нетутешній: і чуб у нього лляний, і брови білясті, і довге лобате лице мов не знало спеки. А ба, ловко вистукує сокирою, підправляє скособочений зруб. Поруч нього Килина, мов галка поруч селезня; вона, вертка й маленька, стоїть навколішки, у ночвах полоще солдатські жмутки. Вояка зирить на чорну дівочу косу, що спадає на землю, Килина зирить на білу вояцьку спину, яка виграє мускулами, і вони обоє усміхаються, і ранішнє сонце бризнуло їм у вічі повну жменю того нестривоженого сміху. Вороний кінь, прив’язаний до плоту («Ге!.. — і пліт уже залатаний!»), з цікавістю стежить за роботящими молодятами.
— Ну? — сіпнула баба Зайценка.
— Ну? — сіпнув Зайценко бабу. — Що ти нукаєш, бабо! Та виглянь, кажу, на вулицю, щоб ніхто, бува, не підгледів. Виглянь, бо рознесуть брехню по селу, за сто літ, бабо, не висьорбаєм.
Протряхає на сонці зжовкла від поту солдатська сорочка, лопотить на вітрі жухле галіфе, а діда гризні гризуть, душу виїдають. Оте чуже манаття — як більма. «Розвішала!.. На всенький степ майорить. Хоч би сонце дужче пекло…»