Хух! Слава богу, збирається вояка. Аж на серці, кажу, відлягло. Мо’, булькне туди, звідки взявся, та й кінці у воду.
Солдат скатав стареньку шинель, до сідла її приторочив. Червоного банта — до свіжої сорочки. Натер сукниною чоботи. Весь блищить, як нова копійка.
Ось він легко скочив на коня, пругкий, ставний, мов у сідло влитий. І кінь чортом вигнув шию, блиснув кров’яними білками і, танцюючи, гордо виніс вояку на шлях. Їде вершник вулицею, молодий, білозубий, бант — як рожа, чуб розвівається, на губах — парубоцька усмішечка, кінь грає «бариню», дівки на тинах повисли, тріщать порохняві тини, на весь куток вибухають дівочі виляски. І Килина — гульк до огорожі, впилася очима в нього, серце мало не випурхне: то її щастя на вороному коні. Побігла б за ним, заступила б од заздрісних віч: «Мій! Мій!»
— Килино! — мов студеною водою накрила мати. — Марш мені в хату, воду з калюжі вигреби!
День минув тихо, нічого не скоїлось у степу, на воєнному «тіатрі». Нічого не впало і в Зайценковому дворі. Зате михайлівським хлопчакам була втіха: на вигоні лаштувались солдати, був серед них один, мов каланча, в червоній шкірянці, рябий-рябий, як у пасльоні, він підкидав пацанів аж під небо і з дужим сміхом ловив над землею. А ще один, видно, командир, з рожевою квіткою на грудях, гарцював на коні перед строєм і гукав:
— Здрасте, мамайці!
В сто горлянок гаркали солдати:
— Слу-жим революції!
А з вечірньою млою той, на вороному, повернув до Зайценків.
— Сходи, бабо, в сарай, щось вона довго стеле зальотному.
Пригнала баба Килину, дівка ні на кого не дивиться, щоки горять, вона ще й сопе, і гризе, і гризе хвостик важкої коси.
— Слухай, Килино. Слухай, що тобі батько скаже. Ти чула, що роблять охвіцери з тими дівулями, котрі були прив’язались до красних? Ти чула за Ганьку? Як її теребили, бідну, по живому різали, звізду на спині випекли і за коси тягли по селу: так, нахвалялися, буде з усіма, хто заграє…
А мати:
— Та він же чужий, хтозна, що в нього на мислі, поглумиться та й кине, по всьому світі вештається, мабуть, де став, там і пристав.
А брати:
— Зятьок знайшовся. Ти ба, порядкує, як у себе вдома. Наче ми, хазяї, без рук.
А Килина:
— Ви собі як знаєте, а я пішла, та трішки й постоїмо під зорями.
— Ти куди? — батько.
— Ти куди? — мати.
— Ти куди? — брати.
Руками, як частоколом, заступили дорогу. А вона — шмиг у щілину! — тільки майнула спідничкою.
— Поб’ю, — сказав батько.
— Коси повириваю, — сказала мати.
— А ми жениха по-своєму провчимо, — сказали брати. — Такий бант зав’яжемо, що й не дихне.
Спить село, запорошене зорями. Спить густа верба над річкою. Це вже третя ніч на двох. Хилить гарячу голівку Килина до його грудей: «Ой, печуть мені руки, батечко покрутили. Ой, щемить мені в тімені, мати куделю скубла. Та не це мені страшно, Саню. Страшно за тебе, не ходи в сарай, там засіли брати з вилами, кажуть, порішать тебе, бо вони бояться, що як наскочать білі, пустять хату за димом…»
— Не так білі, Килю, страшні, як наша чорна глупота. Свій на свого з вилами…
— Що ж робити, Саню?
— А так робити: заберу з собою. Що мені, те й тобі, — життя наполам.
Затихла, задумалась ніч. Затихла, задумалась степовичка. За село не виходила — і раптом, з голою душею, у світ. Куди, в які краї, під які вітри?
І раптом — з дальнього кутка села:
— Бий їх!
— Бий!
— Красним…
— …красного перцю!
Дощем посипалися зорі з неба. Гупали в стріхи, в суху траву, розсипались червоними іскрами, багряні язики лизали пітьму.
З цього кутка прорвалось:
— Банда!
— В ружжо!
— Рубай вугля!
Заклекотіла ніч. Загукала совиним криком.
— Банда! — схопився ротний, відсторонивши Килину. — Стій тут, я вернусь!
Глитнула його пітьма, мов ошалілий вир піщинку. То була суха горобина ніч, сліпучо схрещувались блискавиці, хмари повзли низом, з левад і садів, село немов захлинулося в мулі.
Не вернувся.
Не сходило сонце.
— Лізь, окаянна, кажу, на горище, та швидше, вже нишпорять оно по хатах, виловлюють солдатів, що буде з нами, не знаю.
В пилюгу, в павутину забилась Килина; чорно й душно за комином, душить її мишачий послід, дере солом’яна потерть, ані дихнути, ані ворухнутись — лежи, занімій, Килино.
Гуп, гуп до сарая. Ковані чоботи. Це туди, де він ночував, де вона стелила йому. «Саню, чуєш мене, рятуйся!» До горища вона припала, немов хотіла дівочим тілом закрити ще тепле його гніздо.