— Дє ета шльондра, що ласкала їхнього командира?
— Ой боженько… Ми ж били її, ми не пускали, а він же схопив нещасне дитя та на коня, і куди він подався, щоб він провалився, і де він узявся на нашу голову!..
— Не мути, відьмо стара, мізки, зараз факти встановимо.
Внизу, в колишній стайні, зойкнули трухлі дошки, полохливо зашелестіла солома, вони рились в його гнізді, наче вивертали дівочу душу, і Килині привиділось, як загойдалися чорні китиці, ой, то не китиці, то віється на бантині чорна Ганьчина коса, ось вона, боса розкудлана Ганька, снігом упала на неї, мрецькою рукою затисла Килині вуста і зайшлась дрібним сміхом: «Ха-ха!.. Тепер ми, сестро, вдвох… У тебе спина зорею і в мене». — «Пусти!» — заборсалась, німим криком захлинулась Килина.
— Цок-цок, цок-цок, — строго зацокотіли шпори до хліву. — Що ви тут, братця, вошколупкаєтесь?
— Шльондру одну басарабську, вшевродіє, шукаємо.
— Нєкада, Чмир! Виставить наряди, посилити охорону, вони відступили й можуть завтра накласти нам по загривку.
У дворі сито форкали коні, дзенькало відро об колодязні цямрини, хлюпались водою і реготали нальотники; там, вочевидь, закипав жаркий літній полудень, а тут, у мишиному закапелку, причаїлася ніч, це була тьма в пекельні: до вогню нагрівалася сажа, сушило висохле горло, і Килина ковтала жар — не могла проковтнути, і все вигоряло в душі, плутались гарячі думки, і вона гнала кудись телят, аж тут — бем, бем! — спалахнула стіна пшениці, бемкало в голові, телята полізли в бушовище пожежі, а вона їх гребла, витягала з вогню, лопались на руках кров’яні пухирі, телята товклись по грудях тугих, по тугій косі, скільки вона й пам’ятала себе — телята топтались по ній, вона змалку в наймах і в наймах, і ніде не була, і нічого за хвостами не бачила…
Дим застелив їй очі.
В забутті промайнуло дитинство, дівочі літа, вороним конем пронеслось невловиме щастя.
Дим, дим, дим…
— Тах, та-та-тах, — глухо озвалась дошка.
Скинулась Килина. Одразу відчула: глибока ніч, і хтось стука в горищні дверці.
«Він. Це він. Саня!»
Пірнула в пітьму.
— Килю, сюди! — дужі руки піймали її, вона вже в сідлі, в міцному обхваті його передпліч, і ніщо не вирве її з рятівних обіймів — злилися, стислись водно, для одного кидка.
Чорний кінь рвонувся в чорну ніч. «Тах, тах, тах!» Били копита в землю, гулом били копита в землю, а з-за плотів, з канав, з рівчаків —
«Бий!» — сипонуло іскрами,
«Стій!» — понеслось берегами,
«Лови їх!» — ухнуло степом.
— Чорта пухлого! — шпорив солдат коня, рвав на шмаття пекучу тьму, а під грудьми — вона, стислась у гарячий клубок, і несе він її в степи, далі від дому, від горища, від бандитської помсти. — Держись за жизнь, Килино!
І летять вони в прірву, скуті воєдино, летять у полиновий гірчак, а ззаду погоня, вицьвохкують кулі, і гуде під конем утоптаний діл, і вона сміється, і вона плаче, і вона прикипає до пружного тіла: «Мій!.. Якщо падать — то з ним, а вмирати — то з ним, а жити — то з ним, і більше нічого, нічого не треба».
Скибкою на півнеба чорно вигнувся горб, вони скакали до нього, і схил раптово й круто підняв їх над степом.
Ротний спинив коня. Послухав темінь.
Тихо шерхотіло зоряне небо.
Тихо шерхотіла ковила.
Десь майже нечутно відлунював далекий перегук.
— Втекли! — сказав ротний і скочив на землю. — На волі, Килино! — зняв із сідла полонянку, легко, трепетно гарячу. — На волі з тобою!
— Ой, яка ж я хмільна, яка щаслива! — довірливо-боязке дівча натрусило йому в обличчя пашистої коси. — І стільки зірок у степу, не було їх зроду аж стільки. І нічого мені не страшно, аби разом, аби з тобою — хоч на край світу піду. І буду варити вам, прати білизну, гоїти рани, я все вмію, і догляну тебе, і заступлю від біди…
Бліднув, голубів небосхил, і на його тлі вугольком серпневої ночі було намальовано: темний гребінь степу, непорушна тінь від коня і дві юні постаті — як одна.
— Їдемо, — сказав білочубий, підсадив у сідло степовичку. — Їдемо, Килино, в Богодари, там чекають хлопці.
«В Богодари? В які Богодари?» — тільки зараз, коли трохи остудились думки, вона зрозуміла: все, що сталося, ніби вихором вирвало її з материнського подолу, зі звичного життя. А далі що? Що там, за далекими й чужими горбами? Дівчина обернулася. Шляху назад нема, його затопила імлиста повінь літнього досвітку. Де й поділась її раптова сміливість, під грудьми аж закололо від страху…
Похмілля
Робітники й селяни — до зброї!
Рятуйте Донецький басейн!