Донецький басейн у небезпеці. До узголів’я кам’яного велета підкрадається золотопогонний бандит Денікін. Відгострено ніж, який він збирається всадити в серце революційної України. Упав Луганськ, упала Юзівка.
Багато праці й крові приніс донецький робітник на вівтар пролетарської революції, а тому має право вимагати: на поміч, браття по класу!
— Товариші! — сказав Мамай. — Наш пролетарський полк тільки формується. Ви зібрались сюди, на гарячий південь, з усіх усюд України, і ви знаєте, не мені вам казати, що заварилось на нашій землі. Україна в огні, її роздирають на шмаття царські бузувіри. Куркульський покруч Григор’єв оголосив себе всеукраїнським отаманом: мужицькою кров’ю заюшена Придунайська республіка; нужденна Бессарабія і Буковина волають про допомогу; і ось тут, у серці України, стогне Донецький басейн під п’ятою Денікіна, і я вам скажу, товариші, що це найзапекліший класовий ворог, бо в нього на одного солдата по два офіцери, і Денікін так заявив: скільки в басейні ліхтарних стовпів, стільки буде повішено робочих, про це й Гарба вам скаже, він прибув сюди із чорних копалень; а ви гляньте, товариші, на схід, бачите куряву на шляхах? То нескінченні валки біженців, шахтарі сім’ями кидають міста й селища, весь край обезлюднів, історія не забуде цього нечуваного вигнання народу. Біднота поголовно тікає до нас, бо ми армія великої надії, поки що перша і єдина в світі армія трудящого люду. Наш полк, товариші, формується, особовий склад невеликий, але поповнення прибуває, роботи у нас по зав’язку; махновська бригада розклалась, оголивши Донецький фронт, і ми собою, новим полком, закриємо невгасиме горно пролетарського Харкова, та не про це, товариші, зараз мова…
Мамай стояв на возі посеред базарної площі; тісний майдан у центрі села, загачений возами, скидався на циганський табір. Між колесами курились вогнища, хтось варив кашу, хтось сушив онучі, коні їли сіно з возів, бійці сиділи на конях і на возах і слухали комісара. Він стояв на возі і, сказавши: «Та не про це, товариші, мова», — усміхнувся, й усмішка вийшла хлопчача, бо в нього були вибиті зуби, два передні й два трохи глибше, з того й усмішка вийшла щербата, і він ховав той дитячий усміх, бо стидався слідів гайдамацького допиту. А ще він стидався непевних вісімнадцяти років і ріденького чубчика, що сивим жмутком вибивався з-під кашкета, а за драні чоботи, трофейні, був спокійний, позаяк стояв по коліна в сіні.
— Товариші! — вів далі комісар. — Та зараз мова не про те, що нам трудно, нам завжди було трудно і буде трудно, а життя йде, з великих мук викрешує воно велику любов, ось я дивлюсь туди, на фургон із шатром, а звідтіль виглядає чорнява краса.
І бійці повернулись до шатра, і вслід за Мамаєм усміхнулися: хто їв кашу, усміхнувся з кашею, хто курив самосад, усміхнувся з бичком на губах. Килина спаленіла під обстрілом чоловічих поглядів і відкинулась у шатро.
«Господи! Скільки люду, і всі зирять на мене і сміються, і куди я, нещасна, забилась, і що буде зі мною?» Килина зіщулилась, принишкла в гіркій соломі; її обливало жаром, от ніби з постелі витягли за коси на посміховисько людям, дивіться — побігла дурепа за літуном воякою.
— Ось бачите, — під загальний смішок сказав комісар, — з виду яке боязливе дівча, та вона з батрацького роду, дівка геройська, не далась офіцерам у зуби, на коні прискакала з Михайлівки, з погоні вирвалась, це вам не в романі написано, а точно. Правда, Хомовичу?
Хомович, командир третьої роти, їв з долоні стиглі черешні, і губи його були в черешневому соці, і він черешнево осміхався; бант у петлиці червонів од лукавих позирків, і командир не знав, їсти йому черешні чи кинути щось разючо веселе, щоб заткнути сміхотливі пельки бійців. «Не дрейф, Килино! — стрельнув черешневою кісточкою прямо комусь у лоб. — 3 посміху люди бувають!»
— Словом, товариші, — закінчував Мамай, — діло не в писаних романах, хай чита їх дрібна інтелігенція, а в нас турбота така: як поженити молодих? Буде вона жоною командира, а нам за кухаря і сестру милосердя, годилося б повінчати їх по-нашому, по-пролетарському, тільки як це зробити, ума не прикладу, бо самі знаєте — полк формується, жалування ніякого, провізія запізнилася, за три дні виступаємо на фронт, тоді вже буде концерт із гарматною музикою, а зараз личило б справити весілля, хай запам’ятає кожен, як народжувався новий полк і нова солдатська сім’я. То що ви скажете, товариші бійці?
Був кінець червня. Обіднє сонце до білого жару розпалило високе небо, повітря струменіло синім полум’ям, площа в селі Богодарах, де з’юрмилися люди й коні, пріла від поту й кізяків, дим і гамір стелився над возами, бійці терпляче парились на сонці, клич: «Дайош червоне весілля!»— сколихнув ряди, і вже хтось поспіхом накручував онучі, хтось підтягував штани, десь рипнула гармошка: «Ех, яблучко!» — і розступився круг, вусатий парубійко ляснув себе по халявах. Тоді вискочив на віз, де стояв комісар, довгий жердинистий чолов’яга, він був у темному піджаку залізничника, голос його паровозним баском прокотився по майдану.