А скоро на майдан з хлібом-сіллю прийшла мужицька делегація; видно, дядьки були з бідніших селян, з тих, про яких співається: сорочка одна і та не брудна. Дядьки, вже напідпитку, полізли цілуватись до батюшки: «Ах ти, анахтемський син! Ловко обкрутив мужиків! А як басував — сльоза проймала… Ну, звиняй, отче, сторопіли наші баби, вони без понятія, що це нова служба, і хтось бахнув здуру (либонь, з куркуленків-бандюг), звиняй нам, отче, і запрошуємо тебе і ваших молодят до своєї кумпанії». Тут підійшли молодиці і гурт щебетливих дівчат нагрянув, обступили вони жениха з нареченою, котрась пригорнула чорняву дрібнулю:
— Кажуть, сестро, ти з наших країв, одна-одиначка в полку. І не гоже видавати тебе по-сирітському, ось тобі свати й подружки.
А котрась, пишнотіла, трусонула, мов циганка, плечем і до бійців:
— Ей, запрягайте коней, вояки! Чого стоїте? Покатайте як слід молоду з молодим! І ми погуляємо з вами, може, хто засватає!
Сколотили дівки пісне солдатське весілля. Вискочили з-за лав бійці. Заграли очима: «Та чи ми козаки-українці, а чи якісь хавлюги?» Кинулись хлопці до коней. Запрягли вороних — обліпила молодь підводу. Запрягли другу пару— куди там, тісно! Запрягли третю й четверту. Ротного з Килиною на першу підводу, туди ж гармоніста й весільного батька Сіроштана, а самі хто як — почіплялися з боків, повисли на бортах. Свиснули візники — ух! — взяла перебором гармошка, коні рвонули в галоп, винесли хуру людей на вибоїсту вулицю; стрічки розвівалися в гривах, пил і регіт летів за підводами, молодь качало з борту на борт («Ех, тримайся, кума!»), і тісніше спліталися руки, і, обплетена руками, горнулась Килина до свого нареченого, заходилось серце її від страху, хіба думала-гадала, що так шануватимуть люди, аби мати загледіла, як везуть її, молоду, по селу.
Коні летіли вулицею, гармошка сипала жаром, «Ієх-ха!» — гойдались на підводах, а хтось там, за журавлем, бігом виносив стіл, і вже загородили дорогу. «Стій! — кричали дядьки. — Стій, викуп давайте!» Жінки й діти вибігали з дворів, і коли зупинилась підвода з молодою, коней взяли за вуздечки: «Не пустимо далі — викуп!» — жива загата півколом оточила «бранців», і свашки, розпашілі молодички, не заспівали, а ніби заголосили:
Ротний сипнув на тарілку жменю ярої пшениці, мовляв, гроші потім, як одвоюємось, але й цього викупу було досить, молодим піднесли по чарці горілки, коней повернули в двір: «До нас! Будьте гостями, і в нас весілля сьогодні, Павлина виходить заміж, он той, бородатий ваш, повінчав…»
Гуляли по всьому селу, одні за міцною горожею, інші просто на вулиці, і де бійці пролетарського полку, а де корінні богодарці, що боялися солдатського погрому, де свої й чужі — ніхто не думав про те. «Гірко!.. Ваше здоров’я, кума!.. Будьте щасливенькі, свашко!» — це об’єднало, здається, всіх. Лиш Мамай, ховаючи в долоню усмішку, а драні чоботи під столом, сидів і міркував своє: чи не заступили йому пашкі дівочі лиця революційний горизонт? Ця думка його мучила, бо як ти в біса тут, на сільській гульні, проведеш класову грань між людьми, коли всі добрі, всі чоломкаються, а затягнуть пісню — душа до душі горнеться. «Ой хмелю ж, мій хмелю, хмелю зелененький!»— аж сльози у всіх на очах. (Комісар не знав ще тоді, що поки місцева голота братається та виспівує з його бійцями, хазяї послали свого гінця в Лозову, і вже з гиком і свистом несуться степом махновські тачанки, і реве сп’яніла анархія: «Алюр три хрести, красному весіллю — гроб з музикою!»)
…Весь день смалило й парило, тільки під вечір дмухнув палючий вершак, і чорний вал піднявся над заходом, а за ним вставав ще чорніший, з багряним контуром скель.
І ось між тими хребтами рвонув динаміт, червоні батоги оперезали повзуче громаддя скель, і воно з важким гримотінням посунуло вниз, і запах горілого пилу стелився над степом.
У небі громадились хмари, а під хмарами, у високих житах, кромсались загони. Там докипав бій. Килина сама на майдані, сама в шатрі, грозові хмари заклубили село, і гарячі блиски думок сотались в її голові: все, що майнуло і що діється зараз, — сплелося з темними хмарами; пам’ятає: «Махно! В атаку!» — загуркотіли вози, кресонули копитами коні, все рушило, прокалатало в степ; і він люто й одчайдушно рвонувся з її обіймів, з благаючих її рук, шпортонув коня, низько, мов птах у грозу, понісся над полинами й зник у сивих житах. Чи то палали жита, чи небо горіло від спалахів, у тих вогненних спалахах чорними хвилями здиблювались гриви, іржали коні й падали в жито, і знов круто здиблювались гриви, і стогоном вилягало столочене жито.