Мати стояла навколішки, їй звело поперек, ну просто колом поставило, і шкіра піднялась на голові, всю обсипало кольками, вона вперше застогнала і, стогнучи, хотіла виправити ноги — і раптом у клубок звело сухожилля, стрельнуло в п’яти і в шию, вона скрикнула і впала правцем. Коли б снігом натерти під жижками, та хіба доберешся, ні тобі дихнути, ані ворухнутись, будь що буде, вона полежить — само відпустить. Їй тягло-сотало жили, щось неначе бренькнуло й порвалося — зацебеніла дика палюча кров, у грудях порожніло, терпло від холоду, і біль затихав, затихав, затих…
Пора б і вставати; бачся, й дня не було, а вже темніє, небо захмарило, затягло сірою пеленою; але вона не важилась встати, присипляла в собі, заколисувала глухі позиви болю. Врешті-таки відчаїлась — поволі, поволі звелась на правий бік. Прислухалась до себе: здається, відбренькало. І тоді підтягла відро. Кулаком пригнітила пухкий, мов гнійок, житній послід. Мало. Скільки ж того проросту з відходом — і по вушка нема. А змиєш, просушиш, чи й вийде жменя. На більше не стачить сил, це вона розуміла, бо ще топтати снігу та снігу, де те село, ген-ген за горбом острішки хаток.
Зламавши болючий поперек, сіла. Треба було б перевзутися, онучі язики поспускали, зашкарубло ганчір’я, в халявках і чунях — крижана жорства, вона примерзла до голого тіла. Мати потяглась до носків — не пускало, от ніби кілком підперло груди. «Бог з ним, — подумала мати, — якось і так подибаю». Стогнучи, вона підважила скам’янілий кістяк, хотіла розправити спину — той же кілок не пускав, і так, зігнувшись, скована болем, пішла.
В холодному небі мигтіла самотня зоря, і мати подумала:
«Яка далека зоря, і як синьо світить». Їй здавалось, що вже й думки її замерзають на вітрі, ледь-ледь копошаться, мов неживі. Щось далеке й забуте, ніби аж з того світу, спливло їй на пам’ять: ніч, двоє в степу; Санько і вона, втікачка; над ними зорі південного степу, і він казав щось хмільне… про втечу й походи… Те видіння, як пушинка снігу на віях, блимнуло й зникло: було чи й не було воно?
Тільки в небі холодна самотня зоря і в степу вона — холодна й самотня жінка… Треба йти.
І мати, сліпа й сонно-байдужа, почовгала далі, вже ні про що не думаючи.
Шкварчав під ногами сніг, ноги були чужі, просто чавунні колодки, вони із землі вбирали холод і прискали морозним приском у стегна, в заніміле серце, в оголений череп. Її гойдало, і степ гойдався, напливали, кидались на неї білі гребінчасті хвилі, то зринав, то раптом зникав за кучугурами обвуглений хребет вітряка, якого звалили німці; вітряк лежав горілиць, довгий і чорний, як хлібороб, розкинувши на снігу натруджені руки-крила. Мати поминула вітряк, забухикала й зачовгала живіше; з гори було видно конюшню — такий собі кагат снігу з темними душниками при землі, з темною пащею дверей; у дверях конюшні стояли мужики, там був староста і ще хтось, але мати не бачила їх, вона позирала далі.
Он її хата. А під хатою — наче рядок снопків. Діти… Стоять, лупають у вечірній степ, звідки повертається мати, і це підстьобнуло її, і злість каламутила зболений мозок: «Господи! І чого вони повилазили, тут сама чи дійду до тями, а вони ще й підсипають горя, помруть же мені, як мухи». Злість на дітей підганяла її, вона вже бачила, як заштурхає в хату своїх мучителів, як застромить руки в холодну воду, і кричатиме, і криком виганятиме холод з омертвілого єства.
Вся вона змерзлася в грудку, і відро примерзло до неї, і шкіра примерзла до крижаної куфайки; мати була камінно-глуха, і не чула, як хтось від конюшні гукає її. Вона була глуха, але щось, мабуть, прогуло у вухах, мати повернулася, крізь біле сито побачила: конюшня, чорна діромаха дверей, метляються рукава… Здається, староста махає…
Староста. А вона пам’ятає його бригадиром; він був парубок-веселун і, як усі парубки, любив попоїсти, частенько забігав до них, до її чоловіка — голови колгоспу, мати обом насипала борщу в полив’яні миски і раділа з того, як він ласо уминає гаряче, аж за вухами лящить; він їв і підхвалював, ніхто, мовляв, не зготує такого борщу, і вона, втішаючись, підсипала йому густішого. Мати втішалася, а чоловік ні-ні — та й блимав скоса на парубійка, що упрівав за мискою. Потім чоловік вибачався за свої позирки: «Не сердься, Килю, на мене; знаєш: щось у ньому є чмирівське…»