— Землячок, на вихід!
У димно-жовтому квадраті дверей стояв Оникій Чмир, рядовий конвойного загону п’ятого кавполку війська Донського генерала Денікіна. Як і батько, як і всі Чмирі, він був щупляк щупляком, непримітна людинка мишачого кольору — у рудих від болота гофристих чоботях, у рудій потертій пожованій шинелі, у рудій шапці-вушанці, одне вухо закачане, друге вниз. Він стояв на східцях з карабіном за плечима і прудкими очицями шукав у потемках гонористого землячка. Земляком Оникій називав свого односельця Санька, що колись ходив з його братом Йонькою у ліс по вощини, та, бач, трясця його матері, вижив тоді, а ниньки піймався на гарячому, і буде йому повний рощот.
— Ей, землячок, на вихід, кажу!
— Знову на допит? — обізвався ротний.
— Нікак нєт. На милую бесіду до вшевродія поручика Прилєснова.
Чмир діловито зав’язував руки землячкові, тугенько, в три обхвати, стягував їх за спиною шпагатним путом. Триножить людей він умів по-хазяйськи, не одну сотню в’язав, і ще ніхто з його бранців живий не виплутався.
Йдучи довгим коридором повз котельний цех, вони, як правило, обмінювались одними і тими ж щирими словами:
— Ну що, в собачу шкуру пошився? Підметки офіцерам вилизуєш?
— Так точно, — казав Чмир. — Вірой і правдой служу генералам, і вони годують, ще й рюмочку зволять піднести, а ти, земляче, дострибався з своїми комісарами — нема чим страм затулити.
Чмир по-свояцькому багнетом підштрикував ззаду конвойованого, милуючись рваним рівчаком на спині земляка. Ич, знаменита попруга — від плеча до стегна. Як плугом тобі проорано! Знай, брат, нашу, гвардійську руку!
Повторювалася ще одна сцена. В дверях котельні їх ніби навмисне стрічав конопатенький парубчак років сімнадцяти, чорний од вугільного пилу; у брудному фартусі, в засмальцьованому береті, він недбало спирався на грабарку, недбало попихкував самокруткою, мовляв, шмаляйте собі, вояки, мимо, моє діло кочегарське, завантажив піч і можу тепер спокійно покурити; але в той же час він украдливо й гарячково ловив погляд ротного, і було в очах юнака щось розгублене й недомовлене. «Не дрейф, браток! — як давньому приятелеві, скинув йому бровою ротний. — Не ковтне свиня казан з одваром, а ковтне — вистягнеться».
Котельня межувала з залізничним вокзалом, і вони коридорами йшли у великий похмурий зал, він стояв пустий і обдертий, на стіні косо висів диктовий щит: «На путях не лежать», хтось по ньому вимахнув вугликом: «Дуй во все пари!» Вони піднімалися на другий поверх, де колись були станційні служби, а зараз тут копошилася безлика штабна братія, що курила тютюн і різалася в очко; штабісти, яких доймала паперова нудьга, пожвавілими очима проводжали «мозоля», людину з «того берега», тим паче в такому екзотичному наряді — босого, в галіфе без ременя; і Чмир набирав поважного вигляду, ще веселіше підштрикував свого бранця: «Ать, два!» — демонструючи, як большак виляскує голими п’ятами по кафельних плитах.
— Звольте, вшевродіє, войтить? — Чмир просовував голову в один з кабінетів.
— Прошу, — чувся глухуватий голос.
Поручик Прилєснов, гнучкий і високий штабіст з нервово-блідим обличчям картярського гравця, рвучко підвівся з-за столу, крутнув цигарку в попільниці. Коротким жестом запросив полоненого сісти. Але спохватився, з глибокою досадою сказав конвоїрові:
— Розв’яжіть йому руки! Скільки разів попереджав: зв’язаних до мене не вводити.
Чмир:
— Слухаюсь, вшевродіє! Він, знаєте, якийсь уражоний, на наших кидається, — і живенько розпутав свого землячка.
Ротний сів у глибоке клейончате крісло; після котельні, після важкої задухи на розпеченому цементі його морозило, холодний піт роз’їдав сверблячі рани, свіжий рубець на спині стягував шкіру і сіпав і сіпав за жили. Та водночас тіло його наливалося веселою упертістю, він кожним нервом готувався до словесної дуелі.
— Я не служив у регулярному війську, — повторив ротний завчену фразу, — я з партизанського ополчення.
— Ай, досить мені цього! — поморщився Прилєснов і відкинувся на спинку крісла; у нього було гарне темно-русе волосся з ріденькою павутиною сивини. — Зараз мова абсолютно іншого плану.
Людина енергійної вдачі, він ані хвильки не міг сидіти спокійно: то закладав ногу за ногу, то струшував попілець у попільничку, то раптом, наче по клавішах, бринькав гнучкими білими пальцями по гудзиках офіцерського кітеля. Але що б не робив Прилєснов, він не спускав холодно-сірих прицілених очей з полоненого, ніби хотів прозирнути його наскрізь: «Що там у тебе, мужиче, за твоїми мускулистими грудьми? Чорна, від землі, плебейська ненависть до вищої касти? Знаю. Чорна, від неуцтва, пристрасть до руйнування? Знаю. А ще що?» Поручик хотів до самого дна прозирнути свого ворога, але той вислизав із рук, уникав його погляду.