Ти знаєш, я не пив, лиш пригубив чарку, а коли очнувся — тріщить голова, ніколи так не тріщала, наче обухом вдарили. Де я, що зі мною, — не втямлю. Коли бачу: якась темна хата, бочки під стіною, лави стоять, диму накурено — сиво. Корчма не корчма, лях його знає. І бачу: повно людей, мужики дебелі, всі напідпитку, зелені змії в очах. Регочуть: «Ну як, молодий, прохмелів? Ми тебе вниз головою мчали, щоб вітром продуло». Ага, думаю, махновці. Супроти мене — здоровий такий козарлюга у хромових чоботях, шаровари сині, з напуском, вишивана сорочка на крутому кряжі. Лице, скажу тобі, молоде й красиве, вуса підкручені, чорні патли до пліч. Спершу подумав — Махно. Пізніше довідався, що то Каплуненко — ад’ютант Махна. А Нестор сидів поруч. Такий незавидний чоловічок, вид у нього сірий, монашеський, і гімнастьорка сіра, і ніяких патлів — чуб як чуб. Він спирався на костур, одна нога в чоботі, друга — чорт зна в чому, в шкарбані, здається, обмотана бинтом. «Ф’ю-у! — присвиснув собі. — Оце за такою вишкваркою вся анархія пішла, степові одчайдухи під руку стали?» Дивуюсь і тим часом примічаю: хмільна орава гуде, гелгоче, Махно ж — ні пари з вуст. Хмуро сидить, вид, кажу, страдницький, чернечий, на сухому лиці — важка й скорботна задума. Тут і свист, і регіт з матом — він до всього наче байдужий, ніби точить його давня хвороба, і Махно прислухається тільки до себе. Та не так воно, примічаю, насправді, як попервах здається. Бо тільки бровою моргне отаман (а погляд!.. — пекучий, прошиває тебе до нутра), тільки моргне отаман — затихає орава. Каплуненко тут як тут: «Ви щось хотіли, батьку?» Ад’ютант сам — ломовик, жеребця, мабуть, кулаком ізвалить, а побачила б ти, як перед Нестором гнеться. «Еге, — думаю, — загнуздав Махно свою братію!»
Я стою нетвердо, голова тріщить, за лікті мене підтримують. Коли це підходить Каплуненко, бантом моїм погрався (а бант у петлиці, хоч зубами одірви, нікуди не дінешся), погрався бантом, шаркнув ногою: «Женить його, хлопці! По-нашому! На Марфі повінчаємо. Ей, Марфуто!» — «Марфо! — реве гоп-компанія. — Куй жєлєзо, поки гаряче!»
І що ж я бачу? Пливе до мене, ну як би тобі сказати, білогруда копиця, і де вони тільки таку знайшли. Плечі — о!.. Руки — о-о!.. Пишна та біла, як діжа з опарою, тіло на ній аж ходить. Пливе до мене, виграє на всі тридцять два зуби, солодко мружиться: «Ох ти ж мій червоненький! А ходи у мої обіймочки!»
Корчма вилягає од реготу, анархія вигукує і вигукує: «Гірко!»
Від того конячого іржання, скажу я тобі, скаламутилась лють у моїй голові, і як стояв попереду стіл з бутлягами, так і турнув я ногою — стіл полетів шкереберть, Марфа в крик, а мене зім’яли, і лежу я носом в окурках, з десяток гевалів на мені, я плююсь і даю таку агітацію, од якої сиплеться глина зі стелі. Ах ви, кажу, бусурмани, з кого шкуру дерете? Свого ж бідака селянина топчете в грязь, а чи подумали ви, що, затоптавши мене, червоного, білу наволоч пустите в хату, і вона ж, панська свинота, поглумиться над твоєю жоною і твоїх же дітей четвертує. Чи вам, кажу, зіньки засліпило, чи вам повилазило: кому підсобляєте?
Шрапнеллю даю агітацію і бачу знизу, між колінами бачу, як Махно зламав брову (не до шмиги прийшлось моє слово), круто зламав брову і мовив: «Підведіть його. Хай знає: битиму білих, поки не почервоніють, битиму червоних, поки не побіліють. От моя програма». Сказав це Нестор з холодною твердістю, підвівся з рипом і закульгав до виходу. А я навздогінці йому: «Чи не розчахнешся, Махно, стоячи над прірвою, — одна нога за народ, друга проти народу?» Махно обернувся, його ніби вжалили: «Витрусіть з нього;— сказав, — червоне пір’я. Витрусіть так, як ми з германців трусили вовчу шерсть». Я хотів було рикошетом: «Свій свого, виходить, щоб чужий і духу боявся?» — але Махно хляпнув дверима, а мені в рот — затичку, добре-таки потрусили, пір’я не летіло, зате окопну пилюгу до порошинки витіпали.
Більше Махна я не бачив. Зрідка приходив то Каплуненко, то Милюха, між чаркою вони схиляли мене до своєї роздайся-хмільної віри. Послухаєш їх, анархія — то істинна воля тіла й душі, то спасення роду людського від уседержавної муштри, від кам’яниць закону, від рабських пут підневілля. Та я горобець стріляний, на полові мене не проведеш. Кажете, не буде насильства? Дзуськи, ми за насильство, тільки яке? За те насильство, що охоронить мужика й робочого від нових божків і царків, від нового панства і ще підлішого казенного свинства. Бо влада, ми вже бачили, дуже ласий шматок: одному в пику даси, інший до престолу рачкує. Аякже, охота на чужому горбу погицать… Словом, кажу тобі, махнули на мене махновці: як не крути, не перелицюєш большака на анархіста.