Проти намету, в дощовій ковбані, стояв санітарний биндюг. Дишло його стриміло, наче ствол гармати; міцний, окований залізом передок нагадував лафет дальнобійної. Ніхто не здогадався відкотити фургон, і ця незграбна махина, що стовбичила перед самим носом, спершу дратувала, гнітила знекровленого бійця. Потім він призвичаївся, навіть радів: є що розглядати…
Ротний лежав у наметі, на приземкуватих нарах, і коли він знизу дивився на той биндюг, йому ввижалося, що хтось викотив чумацький віз у самісіньке небо і він пливе над сірим степом, над летючими димками розкошланих хмар. Ліниве осіннє сонце, як руде лоша, тихо плететься за возом, то губиться, то виринає з туману; у шпицях мерехтить, пересипається холодний пісок проміння.
Пливе колісниця по хмурій бистрині часу.
І ротному здалося, що на тій колісниці від’їжджає рік дев’ятнадцятий з усіма тривогами й сум’яттями, з першими боями і не останніми втратами. Відбарабанив гарячий метушливий серпень, одвихрив багряним листям вересень, у венах революції, як у виноградних лозах, відшуміла бунтівна зелена кров, а тепер наступає нова пора — пора змужніння, дозрілих ваговитих рішень. Для нього, для молодої дружини, для всього полку наближається щось нове, що саме — ротний поки що не міг збагнути, але він жив і гоїв рани, сподіваючись на великі й рішучі зміни.
Вітер лопотів у полах намету, вистуджував обличчя м’ятним духом пізньої зелені, прихваченої морозцем. Килина, схилившись над чоловіком, навіювала світлий смуток журливо-задумливою піснею дівоцтва. Спокій обгорнув його волохатою буркою, задавнена солдатська втома пригнітила до солодких нар; склепивши повіки, ротний, як і білявий хлопчак з дитинства, поринув у теплу воду, забрав у свій сон і лопотіння вітру, і світлий мотив про дівчину-тополю. Він раптово заснув, заснув у ньому і ниючий біль, затихли й рани під сухими бинтами; та навіть уві сні не покидало його відчуття, ніби він пливе, ніби широка течія несе його по широкій долині, щось нове, бентежне голубіє ген-ген за далеким обрієм.
Він спав міцним, здоровим сном людини, яка почала одужувати. Після того, що довелося йому стерпіти, — палючу спрагу етапів, єзуїтську винахідливість допитів, задушливий чад останньої душогубки під котельнею, — після всього пережитого брезентова халупа військового лазарету видалась йому райською обителлю, а дубовий лежак — периною. Він зараз блаженно спочивав, розкинувши натомлені руки, немов плугатар серед ниви; він був ущерть наповнений щастям, тією освіженою радістю, яку дає молодому подружжю вистраждана зустріч і хмільне святкування зустрічі. Він спав, проте цілком ясно, може, підсвідомо, відчував: Килина поруч. Вона ось тут, над його сном: дихає — для нього, розчісує косу — для нього, пучкою лоскоче дрімотливі губи — його. Він учуває кожен її рух, кожен доторк і відповідає тим же: крізь сон усміхається — їй, кумедно ворушить бровою — їй, ловить губами пальці — її. І ця трепетна близькість, ця дивна мова закоханих, як і сама присутність найріднішої істоти, виповнює тіло й душу гордою мужською силою, певністю в собі, в своїй необхідності. Любити, чекати, бути потрібним… Як світ, старі слова. Та скажіть, братове солдати, коли вас груддям привалює в окопах, корчить смерть у тифозних бараках, до кісток промиває осіння хвища, скажіть, що вас піднімає з окопних завалів, з тифозної гарячки? Що вам світить крізь тьму порохового диму? Либонь, очі матері, сиві од журби чекання. Очі сестри, що скніє всю зиму над пряжею. Очі подруги, спраглі за ласкою, за давно не чутим «люблю». Адже заради них, найдорожчих і найземніших людей, ми кидаємо в багно і в кров свою молодість. Заради того, щоб сліпі од вічного поту прозріли, щоб глухі од вічної золотухи зцілились. Заради простого буденного щастя, а не гучних пишномовних декретів.
Ротний спав у наметі, спокійний за себе й дружину, за майбутню долю обох. Все найтяжче — позаду. Мов літні швидкоминучі зливи, схлипнули, одійшли в минуле перші несмілі бої з відступами й переходами; революційний полк вибуяв, на поразках вигострив силу і класову злість. Після поповнення (а йому придали дві батареї гармат і броньовик «Смерть капіталу!») полк окопався за Валуйками, вріс у землю намертво і, як сказав Мамай, нині, у переломний момент боротьби, він готовий витримати будь-який нагніт золотопогонних денікінських орд. Словом, живе й мужніє пролетарський полк, і ротний у своєму полку, і поруч Килина. Вона тут, чорнява уперта блукачка, його друге єство, його недремна совість. Вона стереже його сон. Коли теплі дівочі пальці легенько торкаються чоловікових губ, він усміхнено мружиться, бере її у дрімотний затишок, горне до себе, як хмарину, як лопотіння вітру, і швидка течія несе їх все далі й далі за журавлиними ключами.