Сновидіння й дійсність химерно спліталися. Ніби за глухою стіною враз басовито зашуміла ріка. Десь поза наметом прогупали стомлені коні, забігали солдати, загукали: «Братва! Наших привезли!» Мабуть, стовпились бійці, з гамору й метушні виривались збуджені голоси, хтось когось духопелив чи боров, довкола сміялися, весело під’юджували: «Так його, так!.. на лопатки!» — «Пустіть, чорти, задушите!» В таборі запахло кінським потом, зопрілою повстю, цей запах довго ще стояв у повітрі, а гам і людські голоси віднесла кудись течія, і ротний проспав найцікавіше — зустріч полонених. Тих, що пройшли з ним стонадцять кругів денікінського пекла і чекали в підвалі генеральського присуду.
Ротний відсипався, але поволі заповзав у душу неспокій. Здавалось, ніби крізь теплу стоячу воду хтось позирає на нього напруженим зором. Невідома сила підняла його з сонної глибини, виштовхнула на поверхню — і ротний прокинувся. Де він, що з ним — одразу не втямив. Змахнув туманець з очей, прокліпав: над лежаком гойдались дві сонячні плями. Обличчя. Знайомі обличчя. Ось Килина, мале засмагле циганча, на вустах — стриманий усміх: «Дивись, кого привела!» Кого? Невже Гарбу? Щоб я скис, то його верблюжа головешка, його побитий антрацитом лик, його підсмалені острішки брів!
— Гарба, це ти?
— Та вроді що я.
— З того світу повернувся?
— Як бачиш. Підвела комплекція — не проліз у райські врата.
— А наші? А решта підвальників як?
— Так що вважай, що тут. Тринадцять душ, якраз чортова дюжина, одним махом прилетіли в полк, допіру спішились, ще й пісок на зубах скрипить.
— Тринадцять? Значить, не всі?
— Так що не всі. Хведір (помниш? — отой кислодухий) як вискочив з підвалу, то шаснув за котли, думав, що сховається, там його ударники й добили. А Кіндрат, з бувших табунщиків, та ще Йван-рубцюватий, вони бігли за нами, тут тобі ніч, перестрілка, білі чи наші на бігу й поклали…
— Ну кажи, викладай, Гарбо, як воно було? — ротний звівся на лікті, забинтована голова його, ніби пов’язана чалмою, білим сугірком виднілась на темному фоні брезенту; він нетерпляче заглядав у довгасте, чавунно-сіре лице шахтаря, на якому не було ні подиву, ні хвилювання — лиш спокій та кремінна міць.
— А що тут казать? — Гарба двинув кряжистим корпусом, під ним рохнули нари. — Було як було. В саме тім’я довбонули Денікіна. Там же вузол, їхня ставка і вся суча канцелярія, а що того офіцерства — як черви в гною. Бо, кажу, позиція надьожна: тил, сидять на рейках, п’ють та барахольствують. Для годиться виставляють одиночні караули. Це нам треба знати: по тилах бити зручніше. Така, брат, паніка, що свій свого душить, аж тріщить. Ну, значить, наші (на світанку, коли й птиця спить) як гахнули! Кулеметним вогнем одрубали вокзал від котельні, щоб не було підходу; одні січуть по вікнах, інші бігом у підвал, де з нас галушки варили; зняли охорону, висадили двері з м’ясом і: «На волю, братва!» Ми сипонули в двір, хто в чому був — босі й напівголі, а воно темно, чорно, як у глухому забої. Картина, скажу, біблейська: ніч, осіннє болото, тьма — як смола, і стрибають у тьмі адамові діти. Вокзал двигтить, з вікон так і блискає — по нас, голяках, лушпарять. І здорово лушпарять, наче горохом: «Та-та-та!..» Ми, значить, перебіжками, пригинці, по калюжах та до скверу. А там на коні — прощавай, кума! Тільки вітер завив у вухах… Вже в степу я додивився, що отець Сіроштан (він сукупно з добровольцями учиняв наліт на станцію) прихопив з собою ще й язика. Ти його знаєш: того конвоїра, що взивав тебе землячком.
— Чмиря?
— Чиря, чи Чмура, не скажу. Плюгавенький такий, з жовтими заїдами.
— Він. Землячок-перевертень. Це добре, що привезли сюди денікінську вошу. Добре! У мене з Чмирями давні рахунки. Буде, як сам Оникій повторював, дуже милая бесіда…
Багряне з крепом
Молодість швидко лікує рани. Вже за два дні ротний піднімався, а через тиждень ходив між окопами, приймав необтяжливе ротне господарство.
Хмарним клубоччям насувався жовтень. Випадав то холодний дощ, то мокрий сніг, земля розкисла і більше не вбирала вологу — в траншеях по коліна стояла густа, мов кисіль, вода, бійці не встигали сушити своє манаття і, щоб зігріти душу, в Христа-бога лаяли небесну канцелярію: