Уздрівши свого землячка, Оникій аж гикнув з несподіванки. Якусь мить сидів з роззявленим ротом, ніби гадав: приверзлося йому чи справді-таки з’явився привид із тамтешнього світу? Він сидів нерухомо, увібравши голову в плечі.
Вим’ята шинелька, і штани в гармошку — все було в павутинні. І тхнуло від нього мишами.
Отямившись, він шпигнув землячка гострими прудкими очицями:
— Побідитель — ге!.. — живий, трясця його матері?
— Живий. Я живий, і наша революція жива. А тобі з недоносками генералами — останній алілуй.
— І як я схибив, чорт, нада було тугіше! — блиснув Чмир із кутка зеленаво-холодними світляками; з вовчою тугою він глянув на руки большака, ніби й досі не вірив, що той вирвався з міцного шпагатного пута. — Судити прийшов, красний голяк?
— Судити. За Грицая і Марфу, яких ви поговором убили. Забув?
— Ге, жалільник знайшовся. Всіх не пожалієш. Батько мій казав: «Спориш для того й росте, щоб його топтали…»
— Отруйний ти, Чмир, як грибкова пліснява. Сам же із злиднів, а злидня доїдаєш. Кого ти в’язав і до стінки водив? Гречкосіїв, які годують світ і тебе, лишая повзучого… За мертвих судити прийшов. За те, що в собачу шкуру пошився, продав совість і революцію нашу за об’їдки з генеральського столу.
— А ти, красний голяк, не тикай мені в зуби своєю революцією. Що вона, ковбаса, твоя революція, що ти в зуби тичеш?
Оникій підпер коліньми сухі прокурені груди, в яких, мов сажа, з роками осідала пекучо-голодна злість; ця ненаситна шлункова печія випалювала душу, сухими лишаями виступала на тілі, точила й поїдала озлоблений мозок. «Дай!» — трепетало нутро, і він хапав останнє з-під рук у батька, у братів, у сусідів — скрізь і всюди, де зверху лежало. Але в житті виходило так, що дармового, готового було недохват; за чим не простягнеш руку — б’ють тебе в самий писок, ганяють, немов Сірка, і це ще більше озлоблювало Чмиря — до нестями, до сліпоти. «У-у, ненажери! — проклинав він тоді усе ненависне людство. — Жаль, понімаєш, крихти для чоловіка».
Голодна лють засліпила його й зараз. Підпершись коліньми, стиснувши себе ліктями, Чмир увесь наструнився, ніби готовий був от-от стрибнути й кігтями вчепитися в горлянку свого супротивника. Але мстивістю він упирався тільки в думках, бо знав, що ротний може скрутити його в баранячий ріг («Ич, насупився, уражоний!.. А мускули, як балабушки!») І Чмир зацьковано прилип до стіни, блискав із темноти пекучими вугольками та очмуряв «земляка» словесним димом.
— Ти мені отвіть, жалільнику. Що вона дає солдату, ваша революція? Біляки хоч сухарями годують, а твої комісари чим? Красними словами? Обіцянками-цяцянками? Нема дурних — самі їжте…
— Ви, Чмирі, самі себе хочете перехитрить. Як той циган: ось купить сусід кобилу, кобила принесе лоша, а ми вкрадемо лоша й покатаємось… Та, звісно, на чужому возі далеко не заїдеш.
— А ти, голяк, не вчи нас, як жить. Ми, Чмирі, понімаєм жизнь. Ми люди кріпко вчені й ще кріпше друковані, кого завгодно на розум напутимо… Ти ось чортом на мене зириш, думаєш, бога за бороду піймав, а послухай, що тобі Чмир скаже. Була тьмуща воєн, була холера й чума, був голодний мор по всіх краях і землях, які дуби стояли — поваляло й потрощило, а ми, нижчі трави й тихіші води, живемо, слава богу, живемо й плодимось, коріння глибше пускаємо, і якщо вп’ять стрясеться потоп — ми, Чмирі, сухі й з потопу вийдемо. Бо так понімаєм жизнь: за великим не ганяйся, малого не обминай. Або як батько вчив: поки ждатимеш жданки, спадуть підштанки, а ти не жди, хапай, що є, бо інший схопить.
Ротний підступив ближче, прямий і суворий, як солдат у караулі; в темряві його худе знекровлене обличчя видавалося ще блідішим, очі були з гарячковим блиском; він дивився в упор на Чмиря, ніби хотів своїм поглядом пришити його до стіни.
— Не для того, — сказав ротний, наступаючи в пітьму, — не для того ми революцію засіваємо, щоб Чмирі наш посів у самому зеленку потравили.
— Ти, уражоний, не той… легше, легше, — Оникій посунувся задом у куток, у цвіль та сире павутиння, де пахло мишами; далі відступати було нікуди, і він підібгав ноги, увесь немовби сплющився, маленький рудий чоловічок, якому страх за своє існування надавав злої рішучості.