— А нащот посіву, — одпихався Чмир верткими словами, — я тобі нагадаю батькову притчу. Слухай, жалільнику, слухай і на вус мотай євангельську мудрість. «От, — казав мені батько, — уподобав господь чоловіка, що сіяв добре зерно на ниві своїй. Уподобав і дощику послав. А як люди спали, прийшов сусідочко-ворог та й розкидав кукіль поміж пшеницею. Ну, вродило зерно, вродив і кукіль. Прибігли слуги того господаря й кажуть: „Пане, хіба ти не добре насіння посіяв? Звідкіля ж узявся кукіль?“ — „Е-е, — подумав господар, — це сусід заподіяв порч“, — і замислив помститись йому. А слуги своє: „Хочеш, пане, ми підемо й вирвемо до корінчика той кукіль“. Тут господь і шепнув чоловікові: „Хіба ти не знаєш, які заповзяті слуги твої? Виполюючи кукіль, вони й пшеницю к бісовій матері витопчуть. Нехай ростуть обоє, — каже господь, — а в жнива скажи своїм женцям: зберіть перше кукіль та пов’яжіть у снопи, щоб спалити, а пшеницю складіть у клуні моїй“.» От як навчив господь! — вивершив Чмир і ніби аж підріс у власних очах, і навіть реп’яшину борідку задер з таким, знаєте, півнячим викликом.
— Ну й що? — знов підступився ротний.
— А те, комісарський голяк, з тобою і твоєю революцією буде, що з тим біблейським дурнем, який не послухав божого слова. Бог йому своє, а в нього своя нетерплячка: спалив сусідові хату, слуг послав на кукіль, і ті вже так постаралися — ні пшениці, ні трави, чорна латка, як погоріло. Розлютився тоді неборак і давай своїх полільників та женців на капусту сікти… і пішов з торбою в світ, а за ним сусід з ножакою. Ну, що ж він замав, дурень чумний? — Оникій потягся колючою борідкою до «земляка», ніби збирався відкрити ще якусь важливу таємницю, вид у нього був змовницький. Він обшастав темні закутки клуні, хоч тут, крім них, нікого не було, і перейшов на довірливий шепіт. — Слухай, що я скажу. Тікай, доки не пізно, од своїх комісарів, вони дурять людей обіцянками. Дурять і цькують сліпих на законну власть. А батько вчив мене — краще не тягайся з властю, не дратуй сильних, бо тебе ж з’їдять. До сильних треба з підходом: «Здравія желаю… що вволите, вшевродіє?..» Начальство, воно любить уваженіє. Ти поклонишся йому, воно погладить тебе, а тим часом, поки воно гладить, не зівай — лізь йому за пазуху, до живого… Чуєш? Плюнь, кажу, на всяку політику, з неї наїдку нема; гайда удвох на роздобутки, я навчу тебе, як жить…
Чмир затих, підняв із кутка насторожені очі, в яких теплилась надія: клюне чи не клюне? Але в погляді ротного він прочитав лиш одне: огиду. Люту огиду, більше нічого. Та навіть збагнувши, що підходить розв’язка, що вся хитромовність його даремна, Оникій судорожно упирався всім своїм єством, всім озлобленим мозком.
— Ти чого?.. Ти чого наступаєш, уражоний? Я добра тобі зичу, як-не-як — свояки, а ти зуби ціпиш. Не хочеш — оставайся з своїми голяками, додихай, тільки душу мою відпусти. Відпусти мене, бо однак Чмирів не стребите; ви, майбутники, сієте, та, рубаючи один одного, і женців по собі не залишите. А ми, Чмирі, — попомни моє слово, — доживемо до жнив, і ще ваші діти хліба у нас проситимуть.
— Так от, Чмире, — сказав ротний з притиском, з нервовим тремтінням у голосі: — Так от. Щоб чмирівське поріддя не зжерло народ український, і революцію нашу в самому зачатті, і труди наші криваві, виношу вирок тобі — наглу смерть. Це тобі амінь і остання моя крапка. — Ротний вихопив наган, Чмир інстинктивно закрив обличчя руками, затулив отерпле життя, мов крадену булку, і ротний всадив кулю в схрещені п’ятірні. Синій короткий спалах на мить розірвав пітьму, фосфорично зблиснула цвіль по кутках.
Ротний вийшов на світло, в очах було сухо й жовто. Змахнув павутину з чола, та тільки розмазав слиз; губи, долоня, рукав шинелі — все було слизьке й маручке, він гидливо сплюнув, але й плювок не звільнив його душу від наростаючої огиди до себе… убив. Лице одразу посіріло й осунулось, він наддав ходи, якось нервово запнувся в комір і пішов од сарая, спустошений вибухом наївної жорстокості. Йшов знівеченим садом, який обгризли коні й стоптали бійці, і на думку спливали слова, десь почуті або ж вичитані з книг: «У мене таке відчуття, ніби ваша милість… тре мою руку тертушкою. Не поводьтесь з нею жорстоко: адже вона ні в чому не повинна… безсердечно зганяти свою злість на такій маленькій частині тіла…»[2] Ротний силкувався згадати, де він чув ці слова, хотів збагнути, чому саме вони спали на думку, але щось заважало йому; це щось було картою з червоними жилками залізниць, і карту України розсікала навпіл шабля поручика…