Сашко боявся тих вибухів і водночас радів, захоплено дивився, як падає на річку, на левади, на верби кам’яний град, як гупають важкі каменюки десь у капустах, у коноплях, а то й ближче — під садом. У нього від захоплення терпла душа, а мати стояла поруч, бліда, наче смерть, і шепотіла одне й те ж: «Дограється, ой дограється… Осиротить мене й дитину».
Справді, Кубенко грався зі смертю, бо кар’єр, як здавалось хлопцеві, вибухав саме там, де ховався батько, або зовсім близько, і гори щебеню вкривали все навкруг, і немислимо було вірити, щоб між потрощених гранітних брил залишився хтось живий. Та от осідав кам’яний пил, і тоді десь із-за скелі чи з вирви виповзала сіра фігурка, схожа на ящірку. І Сашко сам дивувався: батько! Цілий і здоровий!
А потім батько приходив до хати (робота у нього така, що він будь-коли міг заскочити додому). І от він приходив після вибуху і був мовчкуватий, але видно по очах: вдоволений собою. Супиться, та, мабуть, лише для того, щоб приховати усмішку.
Хтозна, як матері, а Сашкові батько пахнув завжди паленим камінням, і цей горілий душок був такий же приємний, як душок добре підсмажених горіхів… Дома батько одразу хапався за роботу: приносив з криниці води, запарював кабанцю картоплі з обмішкою, виполював щирицю на городі, сапав, рвав черешні, вичищав у сараї, підмітав у дворі. Все він робив неквапливо, мовчки, але по-господарському, вправно. І саме над його неперебірливістю в роботі частенько підсміювалися в селі. Бо в Лебедівці не було заведено, щоб чоловік, скажімо, носив на коромислі воду чи проривав буряки. І тим більше, щоб за чоловіком, мов тінь, ходила жінка й чіплялась йому на шию: «Мирончику, ну Мирончику… ти мене любиш?» Мирон червонів до вух (люди ж дивляться!) і грубувато відштовхував жінку: «Та, Єво… Не тре…» Але те, що Мирон безтямно любить Єву, ні для кого в селі не було секретом. Їх так і називали в парі, завжди по імені: Мирон та Єва.
Над Мироном стиха глузували, дехто і в вічі казав: обабився, але ж ніхто ще не знав, що в хаті, в чотирьох стінах, підривник Кубенко і зовсім ходить у «спідниці» — варить, купає в ночвах сина та навіть маже долівку. Почалось це з жалощів: «Єво, що з тобою? Така ти зелена, полеж», — а потім увійшло в звичку. І Єва справді відчувала себе дрібною, немічною, хворобливою, а Мирон — ніби в чомусь винуватим перед нею, і то найбільшою втіхою для нього було бачити її жалісну посмішку й жалісно-грайливе: «Мирончику, ти любиш мене?..» Задля цього він ладен був випрати цілий оберемок білизни. Аби тільки ніхто не бачив…
Мирон Кубенко, котрий динамітом підривав скелі, ходив коло жінки тихіший води і сам, відчувалось, соромився і приховував од людей своє домашнє невільництво.
…Гупало за селом, каміння летіло на городи, і в Сашка зомліли руки — ступа висока, майже по груди йому, треба було спинатись навшпиньки, високо підкидати товкач і бити, бити в дно, довго й нещадно, бо це не ячмінь, а цвіль, полова, гірка порохня… Дерево вже нагрілося, збіжжя злиплось докупи, і в Сашка угрілася й тупо заболіла голова.
Раптом стукнули двері, в хату вбігла Єва, збуджена й перелякана, і з порога гукнула:
— Ходи глянеш, що коїться: Бойчуків виганяють!
І війнула назад, а Сашко поклав на лаву товкач, нахилив ступу, вигріб у миску товчений ячмінь, а вже потім одягнув свій ватник, який за ніч підсох і геть зашкаруб, накинув шапку і тільки тоді вийшов з хати.
Ранок був холодний, млистий, з неба порошив сухий сніжок. Сашко ще й не ступив за вугол хати, як почув з лівого кутка, де стояла бойчуківська мазанка, шум і лемент.
Кричала жінка, кричали діти, лаялись чужі дядьки.
Хлопець, стривожений тим, виліз на погребище, до матері. Звідси видно було весь бойчуківський двір і ріг Лаврової хати, а через дорогу — Шавлюжину господу, високу, під черепицею.
Люди з сусідніх дворів повклякали у себе під вікнами і дивились.