— Статтю? — перепитаю невдоволено, аби відбити в нього бажання довго патякати, бо він любить, «зависнути», — яку статтю?
Він мені нагадує.
— Пригадую, до ювілейного збірника? Гаразд, неодмінно подам.
Це навіть мене зацікавлює. Як же я міг забути про статтю?
День промайнув швидко.
І раптом справді озивається телефон.
Знову: Пампушка.
Знає, що я не сплю — бо сова. І він сова. Знає, що я о такій порі я читаю. Знає і навмисне телефонує. Після того, як його приспічило несподівано розлучитися (кафедра була шокована) зі своєю несповна розуму галасливою дружиною, котра на вечірках мала настирливу звичку без перестану молоти язиком всілякі дурниці, у нього виробилася погана звичка — турбувати мене серед ночі.
Пампушка сприймає мене запанібрата, хоча підозрює, що я не переношу його дерев’яні, фамільярні жарти, не сприймаю його ганебні й ниці прикольчики, які стосуються жінок. Цим він видає свої жлобські комплекси; я признатися також хвилююся у товаристві жінок бо в мене завжди виникає враження що котрась із них обов’язково буде до мене клеїтися хоча деколи я звичайно не проти але ж чекає бляха робота треба закінчити книгу про українських гностиків а може не треба її закінчувати потім почати іншу або не починати а ще купу всіляких дрібних зобов’язань писанина направо і наліво статей есе доповідей тому й поводжуся незґрабно і кумедно як хлопчисько а кожне зазіхання на мій вільний час з боку приятелів та інших людей сприймаю як тортури; життя коротке, треба встигати жити й працювати.
Пампушка регоче, у слухавці дике тріскотіння, поруч із його голосом — дівочий сміх, який то зникає, віддаляючись, то знову наближається. Не розумію, що йому від мене треба, оскільки він готовий у дупель, ледве вимовляє слова, проте — дещо чую виразно: він запрошує приїхати до нього, с-старий заочниці з та-акими ногами, ноги з горла п-по-чинаються. Про його походеньки вже давно відомо на кафедрі, одного разу я навіть просив його менше це афішувати, бо колись може зашкодити, але він витріщився на мене, як на недоумка, по-дружньому штовхнув, малий, тобі сподобається, тільки скажи і я все організую. Я, звичайно, ніколи не був надто заклопотаним моралістом і завжди пробачав йому «малий», і до таких речей ставився спокійно, безпристрасно, проте відчуваю внутрішній опір і навіть відразу, бо все це подасться ніби аґресивно, прямолінійно й примітивно, в цьому нема відчуття авантюри й розваги, таємниці чи пікантного натяку; це звичайнісіньке жлобство — от, я — який молодець — натягнув студентку; після цієї розмови з Пампушкою не можу зімкнути очей, сон ніби цурається мене.
Крім того, подібні речі Пампушка сприймав як перемогу в своєму сумнівному утвердженні, ніби долав неприступну скелясту вершину, на яку не всі здатні видряпатися, і це йому давало підстави натхненно розповідати про свої подвиги у присутності тих, хто цього не здійснював або сприймав це як диковину. Найприкріше те, що це чинила людина, яка візуально, «антропологічно» є дуже далекою від уособлення фізичного ідеалу чоловіка: опецькуватість, вайлуватість, об’ємне черевце, заслинені губи, великі окуляри з грубим склом, котрі робили його очі маленькими, кругленькими, слизькими, як у морської свинки, — все це віддаляло реальний образ Пампушки від такого собі супермена, Алена Делона чи Батістути, яких жінки, як правило, шалено обожнюють. Ну, звісно, я також не з Олімпу — злегка горбатий, худорлявий, з трішки завеликим носом і з довгими кінцівками; зрештою, мова не про мене. Просто деколи треба розуміти своє місце у світі й намагатися поводитися природно, щоб твоє життя не суперечило іншій свободі, потаємним законам природи, яких ми не знаємо, але принаймні — мусимо відчувати й постійно до цього йти. Все це слушно, але не для Пампушки, який усвідомлює свою жалюгідну владу і залежність від заліків і екзаменів його студенток.
Я уявляю, через що ті бідолашні дівчата переступають, коли руки Пампушки шастають у них під спідницями.
Знайшов вільну хвилину й заглянув в Інтернет, у моїй поштовій скриньці гуляє вітер, жодного повідомлення. Повільно, меланхолійно приплентавшись на роботу і побачивши обличчя випадкових студентів і викладачів, відразу відчув страшенну втому. На кафедрі мовчки сидів за робочим столом і ліниво дивився у вікно. Сухоребра зі смолистим волоссям викладачка етики та сорокарічна секретарка без двох передніх зубів пили чай, їли бутерброди з копченою ковбасою, аромат яких розносився приміщенням, і розмовляли про ціни на квартири й будинки під Києвом. Я думав про те, що світ з кожним днем усе більше перетворюється на в’язку й сіру інерцію, в котрій поволі згасають життєві процеси, а люди, наче земноводні, впадають у заціпеніння, повзають вулицями з кислотними виразами обличчя, ніби щойно побували на Чорнобильській АЕС, де їх пригощали овочами й фруктами місцевого виробництва, люди, які мовчки перевозять свої втомлені організми в темних непривітних одежах у переповнених тролейбусах, трамваях, читають потріпані старі книги, детективи чи фантастику, шелестять сторінками й кліпають сумними очима. Жінки почали смикати мене: мовляв, що ви думаєте про ціни на житло, чи будуть вони зростати, чи хотіли б ви мешкати у власному будиночку й мати землю? Мені було настільки нестерпно відповідати, що я лише знизував плечима й розгублено бурмотів «не знаю».
Мляво провів два семінарських заняття зі студентами-механіками; останнім часом у їхніх селянських витріщених оченятах крім глузування почала з’являтися розгубленість: може, балачки про раціоналізм їх збентежили і вони думають, що верзтимуть мені на заліку? Дивна річ: чим ближче до заліку, тим більше поваги в людських очах. Після двох годин вислуховування їхніх страждань, я вийшов з аудиторії, наче знятий з хреста. Внутрішньо почувався кепсько, ніби з мене висмоктали кілька кубів крові. З роботи не йшов, а плентався. Філософію, все ж таки, з навчальних програм варто вилучити, аби вона залишилася замкненою свободою для бажаючих, чи то пак — як, знову ж таки, у Платона — любов’ю до мудрості. Це неможливо усуспільнити, зробити державною політикою чи вибором професійної діяльності та подальшого кар’єрного зростання. Для практичного розуму — абсолютна нісенітниця витрачатися на те, що не сприяє укріпленню авторитету чи соціального статусу. Любителі мудрості зазвичай схильні до злиднів і самотності. Хіба теперішня освіта прагне прищепити громадянам схильність до злиднів і самотності?
Отак і живу — як повний придурок: імітую викладання надзвичайно цікавої та важливої дисципліни для тих, кому це зовсім непотрібно і, можливо, ніколи не знадобиться, і хто змушений імітувати уважне та наполегливе навчання, зі страшними тортурами приховуючи свою сонливість. Я ж не можу сказати буквально: якщо вам до лампочки газети й заводи, сім’я, кар’єра, пароходи, а ще бізнес і гроші, всі ці понти зі суспільним статусом, дорогі костюми, стильні зачіски, дохлі красиві манери, за якими ховаються всі можливі та неможливі пороки, і переживання за краще майбутнє країни, продовження людства і так далі, то залишайтеся, слухайте, бо філософія — це вершина скептичного ставлення до людської марноти, її потуг, шаленства й фанатизму робити речі в ім’я інших речей і через це даремно переживати, нервуватися, вболівати; це вершина самозадоволення розуму, вершина мудрого пофіґізму (кінізму, скептицизму, софізму, стоїцизму та іншого інтелектуального онанізму) й єдина можливість абсолютного заперечення всього важливого, це нехтування загальноприйнятого, ляпас по пиці нормального стану речей.
Коли покидав навчальний корпус, як на зло обличчям до обличчя стикнувся з Пампушкою, який захекано потягнув мене за рукав убік, аби перетерти кілька слів. Я ніяк не міг второпати, що йому від мене треба, бо він, переминаючись з ноги на ногу, говорив швидко й задихано, від чого на лобі виступили краплини поту. З його словесної каші, де час від часу виринало «це ще не все, старий», я зрозумів, що він просить у мене, аби по закінченню семестру поставив його далекому родичеві зимовий залік, котрий виявився повним відмороженим кретином, що не може звести два слова до купи. Я пообіцяв, що все буде нормально. Пампушка взявся проводжати мене до Голосіївського проспекту, бо у справах має їхати в центр, а тролейбусна зупинка знаходиться неподалік від мого помешкання.