Він довго шморгає носом перед монітором, і несподівано каже, що мені треба розвіятися. Я наперед знаю, про що він: щоб я неодмінно познайомився із якоюсь мішком прибитою куркою, знервованою, виснаженою від книжок маразматичною дурепою, студенткою або викладачкою, яка щодня капатиме мені на дах своїми тупими навчальними чи науковими проблемами. Він усміхається і каже, що я божеволію, поволі з кожним днем божеволію. Краще бути повним придурком, аніж повним… нормальним ідіотом, яких навколо, хоч відбавляй — на кожному кроці, інколи з лагідними сімейними очима, а інколи з пихатими та самовпевненими поглядами. Я кажу, що таких треба відстрілювати, сотнями, тисячами; у прекрасні Середні віки все було просто і ясно: прийшла чума — завалила кілька мільйонів, прийшла війна — також трохи «розвантажила», прийшли інквізитори — професійно підійшли до справи; а зараз? — вакцини, щеплення, гуманітарна допомога, антибіотики та інше лайно, що сприяє розвитку популяції ідіотів.
Голос у гучномовцях метро мене завжди дратує, він механічний, монотонний, чіткий, ніби наказ машини, від цього почуваєшся заручником цієї клятої цивілізації. Ще більше вражають люди — зосереджені, застиглі, однакові, я хочу чимшвидше вибратися з вагону й підземелля. Навпроти позіхає інтеліґентний чоловічок у темних окулярах, тарабанить пальцями по лакованому вишневому дипломатові, зиркає довкола, ніби по-жіночому поправляє зачіску. Я помічаю білі крупинки лупи на його чорному піджаку. Лікарі стверджують, що лупа виникає від нервових стресів, або ж від нестачі вітамінів. А може, він також програміст і комп’ютер п’є з нього життєві соки? Думаю про свою любов до тебе, про яку навіть не можу нікому виговоритися. Згадка про тебе проганяє поганий настрій, я заплющую очі і хочу, щоб метро якнайдовше їхало до «Либідської», їхало довічно, щоб там — у моїй подорожі до невідомого — були тільки ми, я і ти, твої ніжні, зворушливі, правдиві листи, які б я міг читати як власні безмовні молитви. У моєму портфелі декілька сучасних зарубіжних романів; останнім часом узяв за звичку читати романи, щоб рятуватися від нудьги чи мігреневого настрою. Підіймаюся ескалатором метро. Людський потік несе мене, брутально штовхаючи в боки. Нагорі п’янію від свіжого повітря. Опираюся, ніби пливу за течією разом з усіма, ні на що не звертаю уваги. Думаю тільки про тебе і бачу твої радісні січневі очі.
Смикають за руку. Обертаюся. Люб’язною товстощокою посмішкою мені киває доцент Пампушка.
— Привіт, — дихає мені в обличчя перегаром.
— Добрий день.
Безперервний натовп людей, що прямує в метро, нас розділяє, і я майже не чую його слів. Товсті губи Пампушки рухаються, а обличчя набирає запитливого вигляду, я здогадуюся, що він говорить про статтю до ювілейного збірника.
— Так, неодмінно завершу, орієнтовно до 20-го числа.
Він метушливо й поспішно прощається і біжить у своїх справах.
Любове моя, тебе знову силкуються прогнати з моїх роздумів, брутально намагаються зайняти твоє місце. Але ж я не хочу ні на хвилину розлучатися з тобою, розлучатися зі своїми неспокійними й беззахисними почуттями до тебе. Стаття — знаю, треба. Але завтра буде ще одна стаття, виступ, рецензія, конференція, відгук на книгу, клопоти, потиски рук, банальні розумні балачки. Яка нудота! Господи, як це нестерпно й жорстоко думати про зайве й недоречне, про те, що мене насправді не стосується, що сковує й пригнічує!
Однак я в праві наректися щасливим, бо маю незгасну віру в мою маленьку дорослу дівчинку. Ти просто божественна — в листах і в моїй пам’яті, найцінніше, що в мене є зараз. Павло був далекоглядним, коли прорікав, що людина оправдовується вірою незалежно від справ закону. Коли ж я побачу завершення мого оправдання? Коли ж я звільнюся від цього великого зовнішнього світу, що розсіяв нас нарізно, як піщинки в своєму безмежному океані, і навіки втратив?
Ти вщент наповнила моє життя собою, бо присутня скрізь: на лекції коли розповідаю про пантеїзм миколи кузанського а подумки вештаюся з тобою тихим сквером і ніби неслухняну доню годую тебе печивом ти присутня у транспорті коли вдивляюся в обличчя незнайомих жінок радіючи що вони звичайні й неподібні на тебе присутня в моїх недолугих снах хоча й не можу їх запам’ятати але знаю ти поруч наче невидимка завжди поруч бо я признатися скептично ставлюся до катастроф на залізницях ти присутня в моєму безсонні в цій нестерпно довгій радості-покаранні я помітив що ти деколи боїшся мого безсоння бо ховаєшся за чорним маревом і коли тобі вдається зникнути розтанути ніби димові тоді я заплющую очі і плачу своїм беззвучним болем у мене залишаються твої листи ніжна дівчинко і я молюся твоєю ностальгією старанно розсортованою в семи конвертах до мене приходить полегшення спершу через утомлену усмішку потім через заспокоєння я цілую пожовклі пожмакані аркушики і відчуваю як у мене вливається блаженство з чорної пелени пам’яті знову виринає твоя ледве помітна тендітна усмішка ми разом у нашому далекому січні веселішим здається відблиск місяця за тьмяним готельним вікном ти шепочеш про своє старовинне місто про двоповерхові будинки про кумедну угорську мову про субтропічний клімат і підозрілих людей із колючими чорними очима з яких жевріє нудний провінційний дух сепаратизму ти говориш про самоту і я міцно притискаю тебе мою маленьку дорослу дівчинку з материнськими грудьми ти говориш мені про нас і ми щільно замотуємося в наші руки ніби боїмося що нас розлучать нещирі та лукаві люди з лихими помислами.
Думаю, що це той рідкісний випадок, коли повністю звільняюся від себе, своїх понурих думок про теперішнє і відчуваю приємне збудження — справжню насолоду від перебування біля дорогої мені людини. В такі хвилини забуваю про турботи, що залишилися від минулих днів, про зобов’язання, які чекають на мене в недалекому майбутньому. Можу стати легковажним: кортітиме блукати нічним містом, вештаючись незнайомими вуличками й провулками, в першому-кращому нічному магазині купити пляшку львівського або донецького пива, повільно його дудлити, потягуючи цигарку й розглядаючи нічні вікна осель.
Читати вивіски зачинених крамниць, ресторанів і кав’ярень, ательє чи фотостудій; спостерігати за самотнім п’яничкою, який легковажно плентається додому, або ж за кількома патрульними міліціонерами, що зупиняють неспокійних підлітків і пробивають їхні кишені. Заходити у незнайомі вечірні бари, замовляти в мовчазних барменів сто грам червоного вина чи горнятко гарячого чаю, мовчки пити, уважно стежачи й прислухаючись до присутніх, відверто дивитися в оченята гарним жінкам, які, сидячи поруч зі своїми кавалерами, ніяковітимуть і відвертатимуть погляд. Слухати в підземних переходах Хрещатика випадкових музикантів, які збирають натовп до двадцяти-тридцяти чоловік, пити розчинну каву з пластикового стаканчика і дивитися на пальці, що блукають по струнах гітар, контрабасів чи скрипок.
Їхати напівпорожнім тролейбусом з «Либідської» і думати про чортзна-що, аби тільки думати, бо коли свідомість «висить» у своєму невизначеному небутті, тоді хочеться лише тихо ридати.
Може, мені потрібно знайомитися з незнайомими жінками? Але як це робити? Моя свобода може суперечити їхній. Хіба я можу бути певним, що усміхнена блондинка, яка, мабуть, думає, як прокидалася зранку в обіймах свого коханого, прагне, аби до неї вчепився незнайомий придурок із підозрілим виразом обличчя? Та в цьому є незбагненне відчуття втіхи — втіхи від таємничої, неконтрольованої свободи, яка здатна мінитися і щодня створювати непрогнозований, непередбачуваний сюжет.
Що ж робити? Що мені далі робити?
Думаю про брошуру, яку обіцяв написати професору Головану. Чим більше я читаю про Канта — тим сильніше відчуваю неготовність братися за працю. В мені зростає переконання, що я не маю права писати про нього, оскільки недостойний цієї праці, оскільки не поклав на вивчення його творчості належних зусиль. А якщо візьмуся за це, то вчиню, як звичайнісінький вискочка, яких і без мене ціла купа товчеться коло науки та в університетах.