— Володимирович, — звернувся він до мене по-панібратськи, — може по сто? Мирося скоро прийде…
— Ні, ні, цього разу без Миросі.
Присутні з порозумінням дивляться і голосно регочуть, мовляв, баби — це серйозно, можуть загнати в могилу, треба берегти здоров’я.
Так, треба берегти здоров’я. Господи, ще два дні пекла! Ще сорок вісім годин шаленства й галасу плоті. Завтра клятий екзамен.
Це ще не народження. Попри те, що з юності веду усвідомленийспосіб життя, міркуючи й аналізуючи свої вчинки, прочитані книги, загалом багато світоглядних речей, я, все ж таки, все ще не народився. Моє тіло змінюється, так само як і уявлення про навколишній світ, я захоплююся тими чи іншими цікавими речами, але я не перейнятий і неодержимий ними. Ненародження— якщо нічого не цікавить: не цікавить за великим рахунком, наперекір усьому, якщо не знаєш, заради чого жити й дихати. В ненародженому стані, мабуть, найлегше: щодня плисти за течією радості і тривоги, любові і страху, апатії і відчаю, але нічим не перейматися аж до найменших капілярів своєї крові. Від усвідомлення свого ненародження я став нещасним. Мене щодня жахає те, що я не можу народитися новою людиною. Я вже кілька років чекаю цих великих змін, але не відчуваю їхнього наближення. Мій фізичний вік невпинно минає, і ця незворотна, вбога залежність від біології, яка не має нічого спільного з реальним станом речей, ще більше кидає в депресію.
У мене була можливість народитися й бути зовсім іншим, бути щасливішим, якби не той клятий перевал, який усе так швидко обірвав, так брутально припинив ледве народжене майбутнє, з якого залишилися тільки куці спогади, невиразні фраґменти здогадок і фантазування, що також утратили свій сенс. Ніщо не сприймається так боляче, як брутальне втручання випадку в стале, рівномірне протікання життя, коли більш-менш знаєш, що буде увечері, що буде завтра чи в недалекому майбутньому. Чому це трапилося зі мною, увірвалося в моє життя? Чому ця дурна катастрофа на перевалі стосувалася саме тебе? Чому цей сліпий випадок не забрав будь-яку іншу жінку? На землі живуть мільйони жінок, кохають своїх чоловіків, народжують дітей, стають бабцями. Чому невблаганна доля вибирає одних, натомість не звертає увагу на десятки, сотні, тисячі інших, багато з яких, можливо, є менш достойними, ніж жертви жорстоких трагедій?
Господи, я, мабуть, усе неправильно розумію. Хто я такий, щоб думати на такі теми і визначати, кому треба жити, а кому ні?
Згадую тебе, моя маленька дівчинко. Згадую власні згадки про тебе ще тоді, коли приїздила до мене, вириваючись зі своєї нестерпної, одномірної буденності, що пила твою молодість і робила завжди тривожною. Деколи думаю, що ти була послана мені вищою невідомою силою, щоб я міг повірити в неймовірне, але водночас у звичайне, щоб міг поглянути одного доброго дня на навколишній світ і сказати — все чудово, чудові дерева, що прикрашають вулиці й будинки, чудові люди, яких я не знаю, чудові машини, які, мов інші живі істоти, також поспішають у своїх клопотах, не звертаючи увагу на йолопа, що радісно на них дивиться.
Я не повинен був відпускати тебе. Я повинен був збрехати, що в касі квитків того дня не було і що можна поїхати лише наступним потягом… Не було б цього пекла. Господи, я завжди не повинен…
Ніколи не думав, що це може бути настільки приємно! Навіть безперервні потоки незнайомих людей, які раніше мене дратували, заважали йти, тепер видаються мені милими і рідними. На станції «Вокзальна» з натовпом сонних людей із торбами, пакунками, валізами, візками заходжу в метро, насилу запихаюся у вагон. Під шум метро згадую, як приймав екзамен і мені стає трохи смішно. Студенти «наперед» знали свої білети, заготували кожен по «бомбі» (відповіді на питання), а мені нічого не залишалося, як робити серйозний вираз обличчя й уважно слухати їхнє уміння читати зі шпаргалок. Зрештою, хіба було б справедливо змушувати їх читати нудні підручники з філософії чи, не доведи Господи, окремі роботи філософів, від яких у них би почалися мігреневі болі? Тільки перейшовши поріг власної квартири, до мене повернулося відчуття спокою та безпечності. (Так в оригіналі. — Прим. верстальника.) Торби зі смачною усякою всячиною, яку разом зі мною, п’яненьким, запхали у вагон, має вистачити бодай на тиждень-другий. Тепер не соромно буде запросити на коньяк та червону ікорку до себе у гості знайомих.
Завтра знову лекції. Нудьга.
— Чому ти не йдеш викладати в гуманітарний заклад, ну хоча б в Київський університет? — запитує несподівано Юра після двадцятихвилинних телефонних теревень ні про що.
— Я себе там не бачу.
— Але там більше людей, які цікавляться тим же, що й ти.
— А ще на кожному кроці родич на родичеві сидить. Крім того, Юрку, я дуже стомився від навколоінтелектуального базікання. Мої аграрії та економісти мені цікавіші, можливо тому, що займаються речами, до яких я дуже далекий і про які я більше ніде не дізнаюся.
— Наприклад?
Я оповідаю йому кумедну історію про одного з деканів аграрного університету, як йому дали хабара — живу свиню в лантусі; поспіхом він закрив «хабар» у своєму кабінеті і побіг на нараду, коли ж вернувся — то побачив, як із вереском паця, яке чудом вибралося з лантуха, бігало в його кабінеті. Коли за нещасною твариною почала ганятися зграя заступників і помічників декана, то свинка зі страху наклала на деканському килимі. Юра регоче й не вірить сказаному.
— А тепер уяви, хіба такі оказії можливі в гуманітаріїв, на філософському чи соціологічному факультеті? Там же суцільне застигле царство абстракцій та ідей. Хочеться бути там, де більше сміху.
Чому я збрехав йому, що мені кортить залишатися на своїй роботі? Мабуть, я надаю шарму своєму жалюгідному становищу.
На письмовому столикові помічаю папірця з номером телефону білявої симпатичної студентки, який недбало кинув перед від’їздом до коледжу. Набираю, довгі гудки. Кладу слухавку. Зателефоную після обіду. Поволі повертаюся в київську дійсність, спершу візуально — неспішно обмацую очима, наче дорогі предмети, голосіївські дерева, густе холодне небо над парком, засніжені смуги асфальтних доріжок, проспект, яким туди-сюди снують на колесах його металеві мешканці, поодиноких незнайомих, а проте рідних людей. Чому вони рідні? Може через те, що я дивлюся на них із власної квартири, повернення до якої стало найбільшою радістю? Врешті, жадібно п’ю радісним поглядом легкий, пухнастий сніг.
Виходжу на балкон. Заплющую очі і задираю обличчя до неба. Відчуваю, як на мою шкіру сідають лагідні вологі метелики сніжинок, які за кілька секунд одразу вмирають, відчуваю, як моя шкіра набирається зимовою свіжістю, як поволі холоне кров, а дихання стає вільнішим. Я смакую повітря і ніяк не можу збагнути чим воно пахне: деревами? снігом? зимою? поверненням? київським небом? З поручні балкону згрібаю шар снігу і втираю в обличчя, а губами хапаю його, наче скибини хлібу. Мені стає настільки добре, що я не вірю… не вірю, що здатний відчувати таке! Навіть перебувати в самотніх стінах своєї квартири не хочеться, бо вони ніби стримують, обмежують мої почуття, обмежують мій простір. Сьогодні неодмінно треба прожити по-іншому — не так, як у минулі дні.
Я знову набираю номер студентки. Безнадійні і рівномірні гудки. Моя уява одразу малює тривалу романтичну пригоду. Тиняюся квартирою, мугикаю пісеньку, довго розглядаю обличчя в коридорному дзеркалі. Так, мабуть, починається клініка. Раптом мені здається, що не варто йти на дурниці, які мені підготували лукаві обставини.
Який же я «падре» після таких думок? Падре не спокушається.
Можливо через те, що тебе більше нема на цьому світі, я розповідаю тобі про все, що діється зі мною. Я можу повністю розкритися й говорити на такі теми, яких інші соромляться: моя нудьга безалаберний побут мої міркування про прочитані думки великі імена видатні ідеї глобальний поступ мій онанізм і моя зневага до жінок моя безпорадність і мої чисті ілюзії мої хирляві страждання та фізіологічні потреби мої потаємні фантазування та аґресія моя вічна скорбота за людством і симпатія до ненароджених… Ти єдина людина, яка мене розумітиме й мовчки вислуховуватиме нудний монолог. Насправді людям потрібно небагато — щоб поруч був той, хто може вислухати. Страждання не є такими нестерпними, а горе всесильним, якщо поруч завжди є слухач.