Ти — мій завжди уважний і вдячний слухач.
Серед ночі, коли моє безсоння змушене пити очима відблиски електричного світла проспекту за вікном, я чую незрозумілий шурхіт, що лине з коридору. Лінь підводитися, пхати ступні в тапочки і дізнаватися, що коїться. Я слухаю незнайомі, непрохані звуки і розумію: повернувся пацюк. Звуки стають різкішими і методичними, ніби він гризе дерево. Що він може гризти? Напевно одну з дошок чи щіток під ванною, або дерев’яний плінтус на кухні. Раптом я усвідомлюю, що в темряві мені страшно йти на пошуки непроханого гостя.
Непорушно, безвольно лежу і розумію, що пацюк став реальним господарем половини моєї квартири. Я згадую новелу Кортасара, як незрозумілі звуки у будинку прогнали з нього господарів. Потім звуки зникають, а я все ніяк не можу заснути.
Знову телефоную. Беруть слухавку — легкий сміх. Ілона запрошує до себе. Вона час від часу ніби віддаляється від слухавки, здається, перешіптується з невідомою людиною, голосу якої не можу визначити. Я сказав, що прийду обов’язково. Вона знову засміялась, кілька секунд шепотіла, певно до своєї подруги, а на завершення сказала мені «цьом». Я приймаю ванну, голюся, шурую щіткою зуби. Вечором вибігаю.
Будинок Ілони має бути недалеко — за один або два квартали від мого. Не знаю, як себе слід поводити в таких пікантних ситуаціях, почуваюся трохи невпевнено. Проте, внутрішньо відчуваю нестерпне бажання авантюри. Як не як, подібний випадок відбудеться вперше, може, таким чином вдасться подолати однотипність та нудьгу, котрі мене переслідують уже більше року. З порожніми руками йти в гості несерйозно. Врятував коньяк, який мені дали студенти коледжу. Квартиру Ілони знайшов швидко, вона проживає неподалік від вулиці Стельмаха. Відчинила двері не Ілона, а її подруга, яка любить сидіти на лекціях поруч із нею. Побачивши мене, вона з притиском пирснула і запросила до кімнати. Ілона поралася на кухні.
— Ви уже? — з’являється Ілона.
— Ага, я уже.
Вона каже подрузі, аби зайнялася мною, а сама знову біжить на кухню. Мене посадили в м’яке крісло поруч із увімкнутим абажуром, легке світло надає тьмяному приміщенню загадковості та інтимності. На журнальному столикові пляшка вина, невеличка таця з фруктами, попільничка, відкрита пачка «жетан», в якій лише одна цигарка. Приходить Ілона, перепрошує, що не встигла переодягнутися з домашнього халату, кладе на стіл тарілку з бутербродами. Я запитую подругу Ілони, як її звати, вона знову сміється (чого їй так весело?) і називається Даною. Дана — гарне ім’я. Щоб подолати незручну мовчанку, я ставлю на стіл пляшку коньяку і розглядаю етикетку вина. Кримське — гарне пійло. Дурна ситуація. Я ще ніколи в таких ситуаціях не бував. Дана сідає в інше крісло, а Ілона безцеремонно на бильце мого, злегка навалившись на мене тілом. Я відкорковую вино, спершу в мене виходить незґрабно, але потім корок легко піддається.
Дана звертається до мене по-батькові.
— Можна просто — Паша.
— Я поставлю легку музику.
Втрьох ми говоримо про всілякі дурниці. Після вина, п’ємо коньяк, який виявляється підробленим, але на це ніхто не зважає. Перша чарка, друга, третя. Я відчуваю, як важчає голова і неприємно болить у потилиці. Дана каже, що сходить у кіоск за цигарками, Ілона киває. Розстебнувши ґудзики на блузці, дівчина перебирається до мене на коліна. Я запускаю під чашечку бюстгальтера руку, звільняю груди й злегка покусую їй соски. Від її тіла пахне душем, але й трішки кухнею і стравами. Вона каже, що не зараз, може повернутися Дана, потім, коли будемо самі. Я не відпускаю її, заводжуся ще дужче, яка в дупі Дана, вона ж знала, навіщо мене запрошувала. Ілона підводиться з моїх колін, каже, що з духовки має достати перепілки. Біжить на кухню, вовтузиться там хвилин п’ять, грюкаючи посудом. Врешті заходить із великою тарілкою печених перепілок. Їхні маленькі рожево-коричневі тільця виглядають апетитно. Весела Дана повертається з новою пачкою «жетану» і дивно зиркає на мене, в її змовницькому погляді я помічаю лукавий блиск, ніби вона знає про мене таке, чого не знають інші. Ілона знову демонстративно всідається мені на коліна, але побачивши, як я тягнуся за перепілкою, підводиться і переміщається на диван. Перепілки дуже смачні, я обглоджую крильця, найдрібніші кісточки. Дана тримає келих із коньяком і несподівано запитує, як у нас справи.
Що вона має на увазі? В мене виникає підозра, що все це дешевий і задуманий фарс, що мене запросили за умови певного «парі» — щоб насміятися наді мною.
Нічого не кажучи, одягаю пальто, взуваюся (дівчата оторопіло стоять у дверях вітальні) і покидаю цю кляту квартиру. Не хочу йти додому. Не знаю куди подітися. Виходжу на Васильківську, прямую метрів двадцять до рогу на Стельмаха і вирішую йти в Голосіївський парк. Біля невеликого гастроному до мене підходить старший чоловік і просить прикурити, простягаю йому запальничку і, не чекаючи, коли він її віддасть, прямую далі. Вулиця поволі спадає вниз, і перед собою бачу темний, осиротілий масив чорних зимових дерев. У мені прокидається схоласт, метафізик і мораліст одночасно: до себе я ставлюся, як інквізитор до своєї жертви. Зенон Китійський правду казав, що хтивість — це нерозумний і противний природі рух душі, або надмірний потяг. Я піддався йому й потерпів поразку, бо тепер не можу змиритися з тим, що трапилося зі мною в тій клятій квартирі.
З іншого боку, чому я так розхвилювався? І через що? Через двох шмаркачок, які навіть не знають, хто такий Зенон? Нарешті до мене приходить полегшення. Я набираю пригорщі снігу і розтираю обличчя, холод тверезить від ідіотських думок.
Юра телефонує, коли ще сплю, і збудженим голосом пропонує йти вечором у Консерваторію, де він має читати на публіку уривок із поеми «Махно» Сосюри. В мене ще злипаються очі, а він оповідає, що текст дуже безграмотний, що він би на місці Сосюри так примітивно не писав і що взагалі вирішив шматок поеми трішки «підредаґувати».
— Я не можу читати безграмотний текст перед авдиторією.
— Юра, в тебе що — дах їде? Це Сосюра!
— Та хай навіть Овідій. Текст безграмотний, у кількох місцях злипається до 4 приголосних. Українська мова — не казахська. Коли пишеш — треба думати.
Мені настільки ліньки його вислуховувати, сонним, невмитим, не випивши ранкового чаю, що я позіхаю:
— Роби що хочеш. Не боїшся, що це помітять?
Юра сміється, що сьогодні навряд чи є спеціалісти, які достеменно можуть знати всю редакцію класичних творів, він додає, що його редаґування шматків поеми «Махно» навпаки зробить текст стрункішим і милозвучнішим. Не знаю чому — я йому вірю, бо Юркова звихненість на класичній і неокласичній формотворчій довершеності вже відома усім нашим знайомим. Над Юриними поезіями інколи жартують інші поети, закидаючи автору, чому це у твоїх римах збігається лише шість букв, а не десять.
Після 16.00 ми здибаємося на розі Пушкінської та Прорізної, біля «літературного» гастроному, в якому, як кажуть постійні клієнти літератори-алкоголіки, «любив пити каву Василь Стус». Випиваємо пляшку коньяку, закусуючи голландським сиром, і валимо в Консерваторію. Там — метушня, шум, штовханина. Коридори за сценою заповнені пузатими дядьками у святковій військовій формі. Вони переміщаються табунами до двадцяти чоловік, змушуючи інших людей буквально прилипати до стін. На них кумедні погони, на яких намальовані арфи. Поруч мене з металевої кишенькової фляги бухають коньяк письменники. Юра вітається з ними, і вони пропонують випивку і нам.
— Ці вояки схожі на генерал-лейтенантів, — сміється один із них, показуючи на погони з арфами. І справді — здалеку така арфа схожа на зірку генерал-лейтенанта.
— Це всеукраїнський з’їзд генерал-лейтенантів! — вигукує інший.