Выбрать главу

– Тут ніхто не був зрадником – ні наші батьки, ні батьки наших батьків. Але в інших світах були такі люди, і вони знайшли свою смерть дуже швидко. Недобре думати про це, бо ми скромні люди, бідні фермери, і не цікавимося політичними справами.

У його голосі, як і в очах інших, явно відчувався страх. Прітчер спокійно сказав:

– Чи не могли б ви нам повідомити, як ми можемо потрапити на прийом до вашого губернатора?

Це прохання спричинило несподіване сум’яття.

Після тривалої мовчанки старійшина сказав:

– А хіба ви не знаєте? Губернатор буде тут завтра. Він чекав на вас. Для нас це велика честь. Ми… ми щиро сподіваємося, що ви скажете йому схвальні слова про нашу відданість.

Усмішка на обличчі Прітчера трохи сіпнулася.

– Чекав на нас?

Старійшина здивовано глянув то на одного, то на іншого.

– Ну… ось уже тиждень, як ми на вас чекаємо.

Їхні кімнати були, без сумніву, найрозкішнішими в цьому світі. Прітчер поселився в гіршій. Ченніс не проявив нічого, крім байдужості до зовнішніх чинників.

Між ними з’явилася якась напруга – але вже іншої природи, ніж раніше. Прітчер відчував, що настав час виносити якусь ухвалу, але все ж таки ще на щось вичікував. Перша зустріч із губернатором могла збільшити ставки до небезпечних розмірів і водночас допомогти виграти цю авантюру з багатократною перевагою. Дивлячись на Ченніса, він відчув хвилю гніву: у молодика поміж бровами пролягла невеличка складка, причому він із якоюсь дражливою нерішучістю закопилив нижню губу. Генерал ненавидів безглузде лицедійство і прагнув покласти цьому край.

Він сказав:

– Схоже, на нас уже чекали.

– Так, – просто відповів Ченніс.

– І це все? Ти більше нічого не хочеш додати? Ми прилетіли сюди і виявили, що губернатор уже чекає на нас. Цілком імовірно, що ми дізнаємося від губернатора, що і на самій Тазенді нас теж чекають. І тоді який сенс в усій нашій місії?

Ченніс підняв голову і, не приховуючи втоми у своєму голосі, промовив:

– Очікувати – це одне, а знати, хто ми і для чого прийшли, зовсім інше.

– Ти сподіваєшся приховати це від людей із Другої Фундації?

– Можливо. Чому б і ні? Ти готовий мені допомогти? Припустімо, наш корабель виявили в космосі. Що незвичного в тому, що якась держава утримує прикордонні спостережні пости? Навіть якби ми були звичайними чужинцями, то все одно зацікавили б їх.

– Настільки зацікавили, що сам губернатор їде до нас, а не навпаки?

Ченніс знизав плечима.

– Розберемося з цією проблемою пізніше. Давай спочатку глянемо, що це за губернатор.

Прітчер мляво вишкірився. Ситуація ставала абсурдною. Ченніс продовжив з якимось фальшивим захопленням:

– Принаймні, ми знаємо одне. Тазенда є Другою Фундацією, бо інакше мільйони зібраних нами дрібних доказів помилкові. Чим інакше можна пояснити той явний страх, в якому тримає цих тубільців Тазенда? Я не бачу жодних ознак політичного панування. Вочевидь, їхні групи старійшин збираються довільно і без жодних перешкод. Оподаткування, про яке вони кажуть, видається мені помірним і не надто ефективним. Тубільці багато розводяться про бідність, але мають вигляд здорових і ситих. Їхні будинки незграбні, а поселення примітивні, але очевидно, що вони цілком відповідають своєму призначенню.

Справді, цей світ мене захоплює. Я ніколи не бачив похмурішого краю, але переконаний, що населення жодним чином не страждає і що в їхньому простому житті їм якось вдається підтримувати добре збалансований рівень щастя, якого бракує у складних популяціях розвиненіших центрів.

– То ти, виходить, шанувальник селянських чеснот?

– Хай боронять мене зірки! – Ченніса, здається, розвеселила ця ідея. – Я просто звертаю увагу на важливість усього цього. Вочевидь, Тазенда є ефективним адміністратором – і ця ефективність дуже відрізняється від ефективності старої Імперії, чи Першої Фундації, чи навіть нашого Союзу. Вони всі механічно перенесли всю владу на своїх підданців за рахунок нематеріальних цінностей. Тазенда приносить щастя, що не залежить від достатку. Хіба ти не бачиш, що все їхнє правління зорієнтоване інакше? Воно не фізичне, а психологічне.

– Справді? – Прітчер дозволив собі іронію. – А як щодо страху, з яким ці старійшини говорили про покарання зрадників цими добросердими психологами-адміністраторами? Як це відповідає твоїй тезі?

– А хіба вони були об’єктами покарання? Вони кажуть лише про покарання інших. Так ніби знання про покарання настільки добре імплантоване у їхню свідомість, що у застосуванні самого покарання нема потреби. Відповідні ментальні установки так уміщені в їхні мізки, що я впевнений: на планеті немає жодного тазендійського солдата. Хіба ти сам усього цього не розумієш?