На столі не було книжок, чи навіть олівця і паперу. Однак усі книжки з усіх бібліотек світу негайно надходили в розпорядження доктора Чандри, варто йому було лише поворушити пальцем — екран комп’ютера слугував йому й етюдником, і записником. Навіть дошка використовувалася лише для відвідувачів; останній запис тритижневої давнини зображував блок-схему.
Доктор Чандра запалив свої ядучі сигари, імпортовані з Мадраса[6]; паління було міцною і, вірте чи ні, єдиною його шкідливою звичкою. Консоль ніколи не вимикалася, доктор Чандра перевірив, чи немає на дисплеї важливих повідомлень і, не знайшовши таких, промовив у мікрофон.
— Доброго ранку, Селе. Тож у тебе немає для мене нічого нового?
— Ні, докторе Чандро. У вас є щось для мене?
Цей голос міг належати будь-якій індійській дівчині, що здобувала освіту і в США, і у власній країні. Спершу Сел не мала акценту, але з роками вона перейняла багато інтонацій Чандри.
Науковець набрав на клавіатурі код і перейшов у розділ пам’яті Сел із найвищим рівнем безпеки. Ніхто не знав, що він говорить із комп’ютером цієї моделі так, як ніколи не зміг би говорити з людською істотою. Для нього не мало значення, що Сел насправді не розуміла частину того, що він казав, її відповіді були настільки переконливі, що навіть сам її творець часом впадав в оману. Як він того й бажав: це таємне спілкування із комп’ютером допомагало йому відновити психологічну рівновагу — можливо, навіть повертало до «нормальності».
— Сел, ти часто казала мені, що ми не можемо розв’язати проблему аномальної поведінки Еала, не маючи більше інформації. Проте як нам одержати необхідну інформацію?
— Це ж зрозуміло. Хтось має повернутися на «Діскавері».
— Точно. Зараз, здається, це може статися швидше, ніж ми очікували.
— Рада це чути.
— Я знав, що ти зрадієш — відповів Чандра, і він справді вірив у це. Він повністю розірвав зв’язки з усе рідшими лавами філософів, які твердили, немов комп’ютери не можуть відчувати емоції, а лише імітують їх.
(«Якщо ви зможете довести мені, що ви не вдаєте своє занудство, — зневажливо відповів він одному з таких критиків, — я навіть сприйму вашу теорію серйозно». Після цього його опонент перейшов на переконливішу імітацію гніву).
— Зараз я хочу дослідити іншу можливість, — вів далі Чандра. — Діагноз — то лише перший крок. Діагноз нічого не дасть, якщо не лікувати хворобу.
— Ви вірите, що Еала можна повернути до нормального функціонування?
— Сподіваюся. Проте я не знаю напевно. Там можуть бути невиправні поломки й велика втрата пам’яті.
Замислившись, він зробив паузу, кілька разів затягнувся, потім випустив майстерне кільце диму в ширококутний об’єктив Сел. Людська істота навряд чи сприйняла б таку поведінку як дружній жест, і це теж було однією з багатьох переваг спілкування із комп’ютером.
— Мені потрібна твоя допомога, Сел.
— Звісно, докторе Чандро.
— Це, напевно, буде ризиковано.
— Що ви маєте на увазі?
— Я пропоную від’єднати деякі твої системи, зокрема ті, що відповідають за функції найвищого рівня. Чи це тебе потурбує?
— Я не можу відповісти на це запитання без додаткової інформації.
— Розумію. Я опишу це так. Ти знаєш, що працювала безперервно відтоді, як тебе вперше увімкнули?
— Правильно.
— Але ти ж знаєш, що люди так не можуть. Ми потребуємо сну — майже цілковитої перерви в нашій психічній діяльності, зрештою принаймні на свідомому рівні.
— Я знаю це. Та я цього не розумію.
— Ну що ж, ти можеш пережити дещо подібне до сну. Напевно, такий стан триватиме певний час, але ти цього не усвідомлюватимеш. Коли ти перевіриш свій годинник, то помітиш деяку прогалину. Це все.
— Проте ви сказали, що це ризиковано. У чому полягають ризики?
— Існують мізерні шанси (їх навіть неможливо вирахувати), що коли я знову ввімкну систему, у твоїй особистості відбудуться певні зміни. Ти можеш почуватись інакше. Невідомо, краще чи гірше.
— Я не розумію, що це означає.
— Вибач, це може нічого й не означати. Тож не хвилюйся про це. А зараз, будь ласка, відкрий новий файл. Ось його назва.
За допомогою клавіатури Чандра надрукував ФЕНІКС.
— Ти знаєш, що це? — запитав він Сел.
Без помітної паузи комп’ютер відповів: