— Давайте наздоженемо! — вигукнув Жорка: його аж тіпало.
— Не наздоженемо. Поки ми спустимося, за держи-деревом і слід прохолоне. Воно тепер не скоро тут появиться: заб’ється в хащі й кілька днів буде перетравлювати свою жертву.
— Ми так його й не розшукаємо? — запитав я розчаровано: після того, що побачив, мені дуже закортіло зустрітися з держи-деревом.
Віч-на-віч. З мачете в руках. Я його рубав би, аж ошмаття летіло б!
— Знайдемо! — сказала тітка Павлина. — Не це, так інше, а знайдемо!
Ну, хай воно мені тільки попадеться!..
Потім ми спускалися з скелі. Тільки не знайомою доріжкою, а з протилежного боку: тітка Павлина помітила внизу, на дні глибокої ущелини, дивні квіти синього кольору. А коли її щось зацікавить, то тут вона забуває про все: не те що в ущелину — в самісіньке пекло полізе!
Спускатися було ще важче, аніж підніматись. З-під ніг весь час вислизало каміння, і треба було дуже пильнувати, щоб не зірватися з кручі.
Врешті спустилися: мокрі, хоч викручуй!
Тітка Павлина одразу ж подалася до квітів, наче вони не могли її почекати. Зблизька вони виявилися величезними, більше метра в діаметрі, й сині-пресині. А посередині в кожної по п’ять довгих вусиків із жовтими китицями… Отож тітка Павлина пішла до квітів, а ми з Жоркою, трохи перепочивши, вирішили прогулятися ущелиною.
— Далеко не забирайтеся! — гукнула нам тітка Павлина.
— Ні, ми тільки глянемо, що за отим закрутом.
За тим закрутом ще один закрут, а за ним ще один… Ми дерлися вище й вище, перелазячи через валуни, ковзаючись по мокрій гальці, а ущелина ставала все глибшою й глибшою, вона все тісніше стискалася високими стінами з темно-рудої глини. А ще вище підіймалися скелі, і деякі так нависали над нами, що ми аж голови вбирали у плечі.
— Жорко! — гукнув я до товариша, що йшов попереду. — Вертаймося назад!
Жорка мовби й не чує: зупинився перед стіною, щось роздивляється.
— Жоро, що там?!
Він повернувся, махнув до мене рукою:
— Іди сюди!
— Що там?! — кричу вже біжка.
— Іди, покажу.
Підбіг. Стінка, як стінка, та ж руда глина і більше нічого.
— Сюди глянь!
Придивився пильніше: якась ніби ниточка. Блакитна-блакитна.
— Що це? — питаю.
— А ти глянь під ноги!
Глянув: під ногами мов хто натовк блакитного скла. Так і виблискує. Нахилився, підняв шматочок — і в ньому одразу ж спалахнув ясний вогник.
Я так і охнув:
— Опал!
Жорка кивнув головою: він уже довбав гострим камінцем глину, вивільняючи жилу.
— Жоро, ти знаєш, що ми знайшли?!
Жорка продовжував колупати глиняну стіну. Тоді, піднявши найгостріший камінь, заходився коло жили і я.
— Нічого в нас так не вийде, — сказав я згодом Жорці: глина була тверда, наче камінь. — Треба гукнути тітку Павлину. В неї ж мачете… Ти постій тут, щоб не загубити це місце, а я швиденько змотаюся.
Тітка Павлина спершу не повірила:
— Які ще опали? Що ти вигадуєш?
— Та опали ж, — замалим не плакав я. — Справжнісінькі! Там отакенна жила!
— Така товста? — всміхнулася недовірливо тітка Павлина.
— Ну, може, трохи тонша… От пішли, самі глянете!
Тітка Павлина неохоче відірвалася од квітів, підібрала мачете.
— Пішли. Тільки швидше, бо ми й так забарилися.
Мене й підганяти не треба: біг попереду — де й сили бралися.
— І справді опали! — сказала зачудовано тітка Павлина. — Та ви знаєте, хлоп’ята, що знайшли?!
І заходилася довбати стіну.
Тепер, коли в нас було мачете, справи пішли веселіше: глина так і сипалася донизу, опалова жила проступала все виразніше. Спершу тоненька, мов ниточка, вона грубішала прямо на очах: стала, як палець завтовшки… згодом як два… А коли ми видовбали цілу печеру, то із стіни засвітилася жила завтовшки з долоню.
Тітка Павлина тепер уже не квапилася: обережно зачистила стінку, дістала із рюкзака ганчірочку, намочила із термоса, промила жилу. І стінку одразу наче прорізала блакитна блискавиця — зверху аж до низу. А на тому блакитному тлі спалахували яскраво-червоні вогники. Вони весь час рухалися, весь час мов стікали донизу ясним ланцюжком.
— Красиво? — спитала тітка Павлина, обличчя її аж цвіло.
— Дуже красиво! — видихнули ми із Жоркою.
Тітка Павлина провела по жилі долонею, з жалем одірвалася од стінки:
— Час, хлоп’ята, рушати назад…
— А жила?! — в один голос закричали ми.
— Жила ваша нікуди не дінеться. От повернеться твоя мама, Вітю, отоді ти й приведеш її сюди. Знаєш, який це буде для неї сюрприз? Поки що ж ми заберемо ті, що надовбали… Тут хоч би ці донести.