Наморені, змучені, побрели по високій траві — під дерево, на високе коріння, де було не так мокро.
Я, скільки живу, так ще не втомлювався. Сидів, упершись спиною в стовбур, відкинув руки й ноги. Не хотілося навіть думати про потік, який все ще ревів поряд і через який треба буде перебиратися. Та й чого, зрештою, ми маємо брести? Хіба ми не можемо почекати, поки спаде вода? Поки він зовсім пересохне?.. Адже Жорка майже не вміє плавати, — гляди, ще втопиться!.. До того ж од грози не лишилося й сліду: небо знову чисте-чисте.
І сонце он сяє… Незвичне тут сонце. Велике-велике і якесь аж розмите…
— Держи-дерево! — Тривожний Жорчин вигук лунає, мов постріл.
Я саме задрімав і враз аж схопився.
Тітка Павлина теж звелася на ноги: дивиться в той бік, куди показує Жорка.
— Он, у траві!..
Тепер бачу і я: воно суне прямо на нас, підминаючи під себе траву, темне й схоже на пагорок.
Ми стоїмо якийсь час, онімілі, а потім тітка Павлина рвучко хапає нас за руки:
— Швидко донизу!..
Кидаємося вниз од скелі, звідки суне держи-дерево, але й там виростає нам назустріч такий же темний пагорок. Величезним півколом, замикаючи береги потоку, невблаганно підступає до нас, і ми знову відступаємо під дерево. Я кидаю погляд на потік: жовті запінені хвилі так і бурунять, а берег аж двиготить од скаженої течії. Через нього нам не перебратися зараз нізащо, і держи-дерево, наче розуміючи це, не квапиться: повільно й якось мов знехотя підступає до нас.
— Порятунок один: забратись на дерево, — каже тітка Павлина. — Ну, Жоро, виручай іще раз!
Бо на це дерево може забратися лише Жорка. Якщо ще й зможе: товстелезний стовбур мов одполірований, а найнижча гілка так високо, що до неї не дістати нізащо. Але тітка Павлина вже щось надумала: стає лицем до стовбура, впирається в коліна руками:
— Вітю, залазь мені на плечі!
— Все одно не дістану, — похмуро відповідаю тітці.
— Залазь, кажу! — кричить тітка сердито, і я збираюся їй на плечі.
— А тепер, Жоро, ти!.. Лізь на Вітю!.. Вітю, притулися до стовбура, щоб не впасти!
Притискаюся щосили до стовбура. Жорка шкрябається, наче кіт, але я терплю.
— Ну, як? — пита глухо тітка.
— Дістав!
Ноги Жорчині, що товклися по моїх плечах, враз зникають.
— Не злазь! — кричить мені тітка. — Жоро, тягни його до себе!
— Давай сюди руку! — Це вже Жорка.
Ткнувшись обличчям у стовбур, наосліп підіймаю руку. Жорчині пальці обхоплюють моє зап’ястя, цуплять догори. Трохи, ще трохи… Хто б міг подумати, що Жорка такий сильний… Нарешті!.. Обхоплюю руками товстелезну гілляку, виважуюся.
Х-ху, аж спина змокріла!
А тітка Павлина внизу. І держи-дерево підступає до неї.
— Знімайте паски й давайте сюди! Швидко!
Нас і підганяти не треба: зірвали паски, кинули тітці. Вона їх зв’язала докупи, доточила ще й свій. З одного боку влаштувала петлю, кинула нам:
— Обв’яжіть навколо гілки! Та міцніше!
Ми, як могли, обв’язали, тітка Павлина, підстрибнувши, ухопилася за кінчик паска, вперлася ногами у дерево. Обличчя їх аж почервоніло од напруги, вона щосили вчепилася руками в пасок, виважуючись, ноги її ковзали по слизькому стовбурі, шукаючи, за що зачепитися.
Ось вона зірвалася, впала донизу.
Держи-дерево підступало все ближче й ближче. Ось воно зупинилося, стало рости догори — сотні гнучких, всіяних колючками батогів піднялося над тіткою.
— Тьотю, залазьте! — закричав я щосили.
— Нічого, Вітю, нічого.
Тітка Павлина знову підстрибнула, вчепилася в пасок, але ноги ковзалися по клятому стовбурові, держи-дерево вже було поруч: майже діставало її гострими своїми батогами.
— Не можу! — простогнала тітка Павлина.
Вона все ще висіла на паскові, з останніх сил стискаючи пальці.
Я, здається, закричав, а Жорка швидко скинув один черевик, потім другий, переліз через мене, обхопив гілку ногами, повис донизу головою. Простягнув довгі руки, ухопив тітку за комір штормівки.
Тканина аж тріщала, так він її цупив, а я вчепився в Жорчині ноги, притиснув їх щосили до гілки.
Вище!.. Ще вище!.. Тітка Павлина востаннє перехопила руками зв’язані паски, її набрякле обличчя аж посіріло… Ще, Жоро, ще!.. Ось тітчина рука досягла гілляки, ось і друга вп’ялася у дерево, і я, кинувши ноги товариша, вчепився у тітчині руки…
Коли тітка Павлина врешті опинилася на гілці, у нас не було снаги навіть радіти.
Держи-дерево тим часом підповзло до стовбура. Тикалося наосліп гілками, шукаючи здобич, що раптом кудись пропала.