— Ви що, збираєтесь послати Вітю до мене?
— Збираємося! — вигукнув татко. — Ти ж сама про це просила!
— Нічого не вийде! — категорично заявила тітка Павлина. — Я лечу на Венеру.
— Ти?.. На, Венеру?.. — У татка стало таке обличчя, наче тітка сказала: “У пекло”.
— На Венеру — куди ж іще в дідька! — почала уже сердитись тітка Павлина.
— Але ж ми теж летимо на Венеру!
— От і добре: полетимо разом! Гуртом веселіше.
— А куди ж його дівати? — вже зовсім розгублено татко.
— Його? — глянула на мене тітка Павлина. — Пошліть у табір до моря.
— Не хочу в табір! — заволав я. — Не хочу до моря!
— Він не хоче у табір, — “переклав” татко.
— Чую, не глуха… Ти не хочеш у табір?
— Не хочу!.. Я там одразу втоплюся!
Тітка Павлина деякий час дивилася на мене так, наче прикидала по думки, який з мене вийде утопленик. Потім сказала:
— І правильно зробиш, од таких батьків не довго й утопитися! Я теж у дитинстві не терпіла таборів…
— Так то ж ти! — уже татко заволав.
— А в нього що: не наші гени?.. Не згоджуйся, Вітю, в табір: там ти загинеш од нудьги.
— Так куди ж ти накажеш його подіти? — у відчаї запитав татко.
— Куди?.. — Очі тітчині знову зупинилися на мені, а я, відчуваючи, що зараз вирішиться моя доля, боюсь і дихнути. — Ви обоє летите на Венеру?
— Обоє. Я ж уже тобі сказав.
— То беріть і його!
— Ур-р-ра!..
— Не стрибай, ти не цап! — каже мені татко сердито. — А хто ж там за ним наглядатиме? — Це вже до тітки,
— А навіщо за ним наглядати? Він же у вас не маленький. Чотирнадцять років, женити он скоро, а ви з ним, мов з дитиною!
Ну, щодо “женити”, то тут тітка Павлина не те і я дівчат терпіти не можу! А щодо іншого, то має рацію: що я, маленький? Як щось помогти, так ти вже дорослий, а як летіти на Венеру…
— Замовкни хоч ти! — хапається за голову татко: він уже, мабуть, і не радий, що завів мову про мене. — Так ти думаєш, його можна брати?
— А чому й ні? Беруть же інші з собою дітей! Навіть набагато менших…
— Інші ж беруть…
— Ти можеш хоч хвилину помовчати?! — гримає татко на мене. — Так ти радиш узяти?
— Звісно, беріть! Якщо у вас не буде часу — я за ним догляну. Зарахую до складу своєї експедиції…
Ух, яка в мене тітка! Я ладен її зараз поцілувати…
— Я гукну зараз Таню, — каже, зводячись, татко.
Таня — це моя мама, і татко хоче, щоб тітка Павлина сама їй сказала про мене. Однак тітка не збирається чекати на маму:
— Передай їй привіт, бо мені ніколи. До побачення на кораблі!
Тітка зникла, екран погас. Татко все ще стоїть, перетравлюючи почуте. Потім рішуче махає рукою:
— Пішли, космонавте!.. Та не стрибай, ще побачимо, що заспіває наша мама.
Маму застали в передпокої — над перфокарткою для нашого домашнього робота. Робот наш, Джек, стояв перед мамою на тонюсіньких ніжках і всі свої шість рук тримав складеними на широкому металевому животі: він завжди так робив, чекаючи на перфокартку. Мама зосереджено тикала пальцем то в один клавіш, то в інший запрограмовувала Джека на весь день.
— Привіт, Джек! — сказав я голосно: ми з роботом були великими друзями.
Джек одразу ж повернув до мене циліндричну голівку з величезними, як блюдця, очима — фотоелементи в них так і заблискотіли. Всередині в нього щось загуло, затріщало, пролунав тонкий голосок:
— Привіт, Вітю! Сподіваюся, ти спав добре?
Він завжди цікавився моїм спанням. Може, тому, що сам ніколи не спав.
— Дякую, добре. Ти знаєш, що мені снилося?
— Ви можете хоч трохи помовчати? — запитала мама з досадою. — Джек, я для кого стараюся?
Ми обоє замовкли, тільки Джек став то зсувати, то розсувати свої телескопічні ноги: він робив це навмисне, аби мене розсмішити. Та й важко було не розсміятися, дивлячись, як Джек то піднімається під самісіньку стелю, то опускається аж до підлоги. Я тримався, тримався і врешті не витримав.
— Ні, ви таки неможливі!
Мама доклацала перфокартку, ввела її в покірно підставлений Джеком бік. Він одразу ж метнувся на кухню: готувати сніданок.
— Ну, — сказала мама, дивлячись на мене і татка, — чим я зобов’язана такому високому візиту?
І тут татко випалив:
— Ти знаєш, Таню, Вітя полетить з нами!
Мама скільки років прожила з татком, а й досі не може спокійно сприймати його звички все одразу випалювати. І цього разу в неї аж очі побільшали:
— Куди полетить?
— На Венеру.
— Ти думаєш, що говориш? — Обличчя мамине відразу взялося червоними плямами. — Брати дитину на ту жахливу планету!