— Здається, прийшли, — сказала тітка Павлина.
Я глянув перед собою і побачив будинки. Вони піднімалися одразу ж за розарієм, викладені з червоної цегли, з гостроверхими дахами, схожі між собою, наче близнюки.
— Схоже на готику, — мовила тітка Павлина: вона захоплювалася архітектурою. — Тільки чому в них такі дивовижні вікна?
Вікна й справді були незвичайні: вузькі та похмурі, вони нагадували бійниці в стародавніх фортецях, і коли ми проходили мимо, то здавалося, що хтось так і цілиться в тебе з лука. А двері були великі, масивні, окуті залізом.
— Справжні фортеці. Кого вони так бояться?
Ми просувалися вузенькою вуличкою, стиснутою отими будинками, і нам траплялося все більше орангів. Усі вони були в такій же коричневій формі, тільки самки носили не картузи, а берети, а малеча замість важких широких ножів, що неодмінно висіли при боці в дорослих, мала невеликі кинджальчики.
Ось мимо нас промарширувала ціла колона: погляди застиглі, важкі щелепи стиснуті, руки і ноги піднімаються в єдиному ритмі: р-р-ра! р-р-ра! р-р-ра! — б’ють по бруківці важкенні підошви, а попереду, пихато надимаючи груди, крокує розцяцькований дивовижними значками оранг. І в усіх звисають плазмові пістолети і ще якась зброя, я такої й не бачив.
Колона йде серединою вулиці, і оранги, що на тротуарах, зупиняються, кричать захоплено: “Хайль!”, а самки кидають квіти. Діти ж прилаштовуються позаду колони і, наслідуючи дорослих, намагаються так само вимахувати руками й молотити ногами бруківку.
— Вони й справді тут усі божевільні, — бубонить тітка. — Суцільний воєнний психоз!
Ми теж не лишаємося непоміченими: оранги зупиняються, показують на нас руками, перегукуються збуджено. Деякі йшли поруч, намагаючись краще нас роздивитися. Запитують про щось сторожу, дехто навіть намагається доторкнутися до мене чи до тітки Павлини. На Жорку ж не звертають уваги. Чи не тому, що він такий схожий на місцевих істот?
Вулиця раптом скінчилася, ми вийшли на велику площу. Посеред площі височів пам’ятник: велетенський оранг, відлитий з чорного металу. На низький лоб начесаний чубчик, під широким розплюснутим носом з вивернутими ніздрями — дві смужки вусиків. “Адольф Гітлер”, — прочитала тітка Павлина напис на цоколі й голосно зареготала. Я теж розсміявся, дивлячись на оцього орангутангоподібного Гітлера, хихикнув і Жорка, і ми замало не поплатилися за цей сміх життям: сторожа, визвірившись, накинулася на нас з палицями. Лише різкий вигук старшого врятував нас од можливої смерті, але вони все ще довго гарчали, кидаючи на нас люті погляди.
Ми підійшли до помпезного палацу, що замикав площу. Мармурові сходи, височезні колони з червоного граніту, той же готичний дах, тільки ще вищий, а вгорі, на гостроверхому шпилі, звисав важкий прапор. На ньому той же знак, що й на бляхах орангів, які нам стрічалися: волохата рука стискає за горло силует венеріанина, а нижче — фашистська свастика.
За колонами було видно двостулкові двері: у них можна було провести слона! Оббиті відполірованою бронзою, вони так сяяли, що аж очі сліпли, а по обидва боки завмерла варта: ті ж оранги у коричневій формі, озброєні пістолетами.
Варта була не лише коло дверей: довкола палацу походжали озброєні оранги. Вони підозріло оглядали кожнбго, хто проходив мимо, а нас, мабуть, помітили здалеку. І ледве ми наблизилися до палацу, як у великих дверях одчинилися маленькі дверцята і звідти появився ще один оранг.
Це була, мабуть, неабияка “цяця”, бо вартові враз підняли руки і закричали: “Хайль!” А наші охоронці виструнчилися так, що в них аж хребти затріщали.
“Цяця” повільно спускалася сходами. Вона теж була в коричневій уніформі, а бляха на грудях мала вдвічі більший розмір, аніж у інших орангів.
“Хайль!” — заревла наша сторожа, коли “цяця” підійшла впритул. “Цяця” недбало махнула рукою, підозріло в нас втупилася. Потім, звертаючись до тітки Павлини, щось різко спитала.
Тітка Павлина стенула плечима.
— Не розумію!
“Цяця” повторила запитання.
— Та кажу ж, що не розумію! — вже розсердилася тітка Павлина.
Тоді “цяця” підняла руку, клацнула пальцями. Й одразу ж поруч із нею, ми й не помітили звідки, виріс ще один оранг. Догідливо схилившись перед “цяцею”, він вислухав те ж саме запитання, а потім уже звернувся до нас: