Оранг Третій зовсім розтанув. Зашморгав носом, пустив кілька сльозин із очей. І, знявши із себе золоту бляху, урочисто перевісив тітці Павлині на шию.
— Ви б побачили, як усі одразу кинулися мене вітати! — всміхнулася тітка Павлина. — Анг мені руки облизував і аж пританцьовував. А Ранг не знаю, як те й пережив: дивився на бляху такими очима, що проковтнув би, аби можна було!..
— А татко?
— Татко потім підійшов. “Це добре, — шепнув. — Вона ще нам стане в пригоді”… Так-то, хлоп’ята мої хороші…
— І що ж ви думаєте робити далі?
— Далі? — позіхнула тітка Павлина. — Думаю лягти та виспатись.
Так я тітці й повірив! Я знаю, що у неї вже є щось на думці, але вона, хитра, нам поки що нічого казати не хоче. Ну, не хоче — не треба. Я теж їй нічого не скажу про нашу розмову із Жоркою. Ще вдень, коли ми чекали на тітку, ми тоді теж дещо надумали. Правда, посперечалися, навіть поштовхалися трохи, але що то за суперечка бодай без легенької бійки!
Розпочав Жорка. Коли ми сиділи й журилися за тіткою, він раптом спитав:
— Віть’ю, мензурка у холодильнику?
— Яка ще мензурка?
— Ота, із генами агресивності.
— Ну, в холодильнику, — буркнув я неохоче. — Ти що, хочеш ковтнути?
Жорка нічого не відповів: сидів, про щось думав. І при цьому похитувався. Я вже давно помітив оцю його звичку: що напруженіше замислюється, то дужче хитається.
— Віть’ю, а що, як узяти оту мензурку й висипати в розчин? Яким годують майбутніх істот. Агресори із них виростуть?
— Та, мабуть… Ти ж чув, що тітка Павлина казала!
— Схожі на отого, що сьогодні?
— А то ж ще які!
— І вони почнуть одразу вбивати орангїв?
— Звісно, почнуть. Тітка Павлина так їх сконструювала…
Жорка знову задумався — захитався ще дужче.
— Віть’ю, а отієї мензурки на багатьох вистачило б? — запитав трохи згодом.
— Та на всю їхню фабрику!
Я уявив, як з інкубатора вирвалася б замість отих тихих покірних істот добра тисяча агресорів. Що б вона накоїла! Аж розсміявся.
— Віть’ю, ти чого?
— Так… Просто уявив, що було б, аби й справді всипати отой порошок.
І тут Жорка мене приголомшив:
— Віть’ю, давай всиплемо!
Я на нього аж витріщився:
— Ти що, здурів? Там же сторожа! А кругом — дріт колючий! І миша туди не пролізе!..
— Я пролізу, Віть’ю! — ухопив мене за руку, благає: — Я запам’ятав оте дерево.
— Яке дерево?
— Воно росте біля фабрики. Над огорожею. Мені перебратися через дріт по гілках — раз плюнути. Ти ж знаєш, як я по деревах лажу!
Знаю. Бачив не раз. Перелітає з гілки на гілку, мов птах.
— Ну, перелізеш… А далі?
— А далі проберусь на фабрику. І всиплю з мензурки в куб із фізіологічним розчином. Там же охорони немає — варта лише зовні!
Що нема, то нема. Я сам бачив, коли ми ходили на фабрику.
— А ти знайдеш той куб?
— Знайду! Він на другому поверсі. Як іти коридором, то другі двері праворуч.
Ну й пам’ять у Жорки! Я нізащо не запам’ятав би.
Поговорили ще. Про те, як було б здорово, аби й справді вдалося насипати. Тисяча агресорів одразу — та вони не те що оту фабрику рознесуть, а й усе їхнє місто! Хай би оранги на власній шкурі відчули, що таке агресія. Хай би попробували! Враз, мабуть, забули б про панування над світом…
Вища раса! Куди ж пак!
Жорка так запалився, що хоч зразу біжи за мензуркою. Та я його остудив:
— Ти що? Нам зараз і кроку ступити не дадуть. Треба чекати, поки тітка Павлина повернеться.
— А як не повернеться?
— Повернеться! — аж закричав я на Жорку. — Чуєш, повернеться!
Жорка й образився. Надувся, на мене й не гляне. Ну, і не дивися, коли ти такий! Коли тобі тітки Павлини не жалко. Бач, ще нічого не відомо, а він уже: не повернеться…
А потім прийшла тітка Павлина. І згадав я про розмову із Жоркою лише тоді, як тітка Павлина пішла спати. Тому й вирішив поговорити з нею про це вже уранці.
Ліг і одразу ж заснув.
Прокинувся од того, що хтось мене торсав.
— Віть’ю… Віть’ю…
Схопився — якась темна мана. Аж серце зайшлося.
— Віть’ю, це я… Жорка.
А хай тобі, отак налякав!
— Ти чого? — спитав сердито: спати хотілося, аж очі злипалися.
— Віть’ю, ходімо.
— Куди?
— По мензурку.
Тут я одразу все й пригадав: усю нашу вчорашню розмову.
— Ти що?!
А Жорка одне:
— Ходімо, Віть’ю, ходімо!
— А може, хай іншого разу?
— Не можна іншого — треба зараз!
Я ще трохи почухмарив чуприну: так не хотілося з постелі вилазити. І потім: хто його зна, чи вдасться до тієї фабрики благополучно добратися. Ану ж наскочимо на патруль! Що ми тоді?..