— Ти, може, Віть’ю, боїшся?
— Я боюсь?.. Я?!
Скочив із ліжка, сорочку — р-раз! — штани — р-раз!
— Пішли!.. Тільки не пищати, як попадемося!
— Я не пищатиму, Віть’ю!
Прокралися до тітчиного кабінету, намацали у темряві холодильник. У мене була ще надія, що тітка замкнула його на ключ і тоді нам, хоч-не-хоч, доведеться повертатись в постелі…
Не замкнула! Ще й ключ стирчить у замку! Ну, й роззява ж, тітка Павлина!..
Взяв мензурку, зачинив холодильник.
Спустилися по сходах, вийшли на вулицю. Постояли, прислухаючись. Тиша, ніде й не шелесне. Будинки стоять, мов понімілі, а небо аж переливається сріблом. Жодної тіні, в разі чого ніде буде й сховатися.
— Вулицею не можна, — Жорка до мене. — Підемо дворами.
— А як хто прокинеться та вигляне?
— Не вигляне… А по вулицях патрулі вештаються…
Ну, дворами, то й дворами. Тут і справді не так помітно; дерева повсюди і тіні під ними. Ми й перебігали — од дерева до дерева. А то й перелазили через муровані стіни. Отак і місто скінчилося. Зачаїлися під останнім будинком, а попереду — поле і фабрика. Велетенський куб, обнесений колючим дротом.
— Он дерево, бачиш?! — гаряче шепоче Жорка на вухо.
— Де?
— Та он!.. Правіше дивися!..
І справді, росте над самісінькою загорожею — як його оранги досі не зрубали. Височезне, кроною майже до стін фабрики дістає.
— Залізеш?
— Залізу!.. Давай мензурку. Я піду, а ти тут почекай.
Еге, це щоб я товариша кинув! Ні, так у нас, Жоро, не вийде! Якщо й чекатиму, то лише під деревом.
Жорка не став сперечатися:
— Полізли?
— Полізли.
Опустилися на лікті, поповзли. В небі жодної хмарки, і видно навкруг — не треба й прожектора. А на зораному полі хоча б тобі бур’янина!
— Це вони спеціально зробили, щоб ніхто підкрастися не зміг, — шепоче Жорка засапано.
Перепочили трохи — і знову вперед. Ріллі, здавалося, кінця-краю не буде…
Х-ху, нарешті добралися! Лягли під деревом, геть знесилені. Добре, що тут хоч тіні трохи є, не так помітно, як на отій клятій, ріллі.
— Віть’ю, давай! — сказав Жорка, одсапавшись.
Узяв мензурку, затис у зубах.
— Жоро, ти ж гляди, обережніше! — Мені вже страшно за нього. Уже й не радий, що погодився. Лежали б зараз у ліжках і лиха не знали.
Жорка лише головою кивнув. Далі примірився, ухопився за гілляку і зник одразу ж у гущавині.
Помітив його вже аж під фабрикою. Чорна постать на фоні сірої стіни застигла й не зворухнеться.
“Давай же, давай!” У мене аж кулаки стиснулися од хвилювання. А світло довкола, а тиша — така моторошна, що потилиця терпне.
Жорка рушив нарешті. Дійшов до рогу і знову прикипів до стіни.
“Ну чого ж ти!.. Давай!..”
А він обернувся в мій бік, ще й рукою махнув: все, мовляв, гаразд. І лише тоді повернув за ріг.
Я лежав і поворухнутися боявся. Прислухався…
Не чути нічого… Ну, Жорка, ну, молодчага!..
І тільки порадів отак — вибухнув крик. Пронизав тишу, різонув ножем. Крик, тупіт і стогін. Я так і схопився, так і метнувся до дроту. А там уже горлали оранги, мабуть, охорона, потім завила сирена. Все довкола спалахнуло од світла прожекторів, сліпучі снопи стали обмацувати ріллю, і вона ніби заворушилася, загорбилася,
Я впав додолу, притиснувся до ріллі, а у вуха бив Жорчин крик:
— Тікай, Віть’ю, тікай!
Його кудись волокли, бо голос дедалі слабшав і слабшав. Ось він зовсім затих, і я лишився сам. Лежав і не ворушився, бо прожектори шастали й шастали, а повсюди металася наполохана сторожа. Кілька разів оранги пробігали повз мене — так близько, що я міг би ухопити котрогось за ноги, але, на щастя, мене ніхто не помітив.
Згодом сирена замовкла, погасли прожектори.
Я полежав ще трохи й поповз геть од фабрики.
Скільки повз, не пам’ятаю. Обличчя моє було мокре од сліз, а в вухах бринів відчайдушний Жорчин крик: “Тікай, Віть’ю, тікай!” Він і в найнебезпечнішу хвилину думав про мене.
Доповз до крайнього будинку, звівся, пішов не дворами, а вулицею: все мені було тепер байдужісінько. Зустрів би оце патрулів — не став би й ховатися.
Не зустрів — добрався благополучно додому.
Коли я розповів про все тітці, вона аж за голову вхопилася.
— Що ви накоїли!.. Ти хоч розумієш, що ви накоїли?!
Давно не бачив її такою розгніваною.
— Хіба ж ми думали…
— Хоча б зі мною порадились!
Тітка Павлина вже зодягалася.
— Сиди й нікуди не рипайся!