— На жаль, мені не вдалося дістати більш ефективної зброї. Та я думаю, що обійдемось і цією…
— Стріли! — вигукнули ми.
— Так, стріли… Обережно, тут смертельна отрута!
Ми й самі вже це бачили: на кінці кожної стріли була гостра колючка. Із держи-дерева.
— Але ж у нас луків немає!
— А ви їх натягнете, ті луки? — спитав насмішкувато татко. — Ви бачили, які у них луки?
— Луки можна зробити, — тихо мовив Ван-Ген. Він уперше за весь час обізвався, і ми аж здригнулися. Погладив ніжно стріли. — Луки я зроблю, було б з чого.
— Ну, за цим діло не стане! — вигукнула тітка Павлина. — Вітю, збігай на кухню по ніж!
Я з усіх ніг метнувся на кухню. Вибрав найбільшого ножару — гострющого, наче бритва.
— Оцей?
— Буде й оцей. — Тітка взяла в мене ніж, провела пальцем по лезу. — Ви тут побудьте, а ми з Вітею за одну мить…
— Не попадіться на очі орангам!
— Не попадемося! — відповіла весело тітка. Махнула ножем, як мечем: — Вітю, за мною!
У дворі росло кілька дерев. Тітка підійшла до наймолодшого, з тонким стовбуром:
— Залізеш?
Замість відповіді я одразу ж подерся на дерево.
— Тримай! — подала мені тітка ножа. — Вибирай, щоб прямі були й не дуже товсті.
Я і став вибирати. Одну гілку зрізав, кинув донизу… другу… третю… четверту…
— Годі!.. Ти що, все місто озброїти хочеш?
Обчухрали гілки, занесли в будинок. Ван-Ген одразу ж коло них заходився: з обох кінців понадрізував, поробив насічки, а тітка вже несла довгий шнур із міцнющої нитки.
— Витримає?
— Витримає!
Не впізнати зараз Ван-Гена: очі блищать, рухи точні й впевнені. Змайстрував один лук, взявся за другий. Татко вклав у готовий лук важку стрілу, натягнув тятиву, цілячись у двері.
— Далеко не полетить, — сказав із жалем. — Стріла забагато важить.
— А нам далеко й не треба, — відповіла тітка Павлина. — Що ми, не зуміємо підкрастися?
— А поцілити?
— Дай сюди!
Тітка Павлина одібрала в татка лук, навісила на двері манюсінький клаптик паперу. Одійшла в інший кінець кімнати, прицілилася.
— Гляди, в нас не влуч! — сказав татко глузливо.
Тітка Павлина лише брови звела. Одпустила тятиву — стріла свиснула, вп’ялася у двері.
— Ур-ра! — закричав я щосили.
— Тихше, шалапуте! — Татко підійшов до дверей: стріла пробила папірець точно посередині. Посмикав стрілу, спитав зачудовано: — Де ти навчилася так влучно стріляти?
— Десь та навчилася, — відповіла скромно тітка.
А я пригадав величезний лук, що висів у неї вдома.
Тим часом Ван-Ген упорався з луками. Я вибрав найкрасивіший, попросив у татка:
— Можна й мені стрельнути? Хоч разок!
— Не можна! — відповів твердо татко. — І так одну стрілу зіпсували. — Загорнув стріли в пакунок, сховав до сейфа, а ключ поклав до кишені: щоб я, мабуть, не дістав. — Якщо вже так свербить постріляти, змайструй собі кілька стріл та й стріляй, скільки хочеш. До речі, це тобі не завадить: хоч трохи руку наб’єш.
Я й стріляв кілька днів: з ранку до вечора. Знову лазив на дерево, вибрав кілька гілочок, щоб рівні були й тоненькі, знайшов дротину для наконечників, ще й нагострив.
Під кінець так набив руку, що не мазав жодного разу.
Ну, начувайтеся, оранги!..
Тим часом надійшло свято. Все місто прикрасили прапорами із свастикою, гаслами, портретами Оранга Третього, зображенням держи-дерева: на гілці з отруйними колючками — чорна квітка. В усіх будинках варилося та смажилося, збуджені оранги, голосно перегукуючись, тягнули величезні бутлі з пекельною рідиною.
— Незабаром розпочнеться, — сказав нам татко: він забіг на хвилинку, щоб дати останні вказівки. — Усе приготували?.. Харчі не забули?..
— Не забули. Ти сам, гляди, не впийся!
— Мені пити не можна. Не забувай, що я повинен записувати кожне слово Оранга. Отже, до вечора…
Тітку Павлину теж запрошували на бенкет до палацу, але вона прикинулася хворою. Тоді звідти приволокли запечену антилопу, величезний бутель із рідиною — подарунок самого Оранга…
— Жаль, що не можемо взяти з собою усю, — зітхала над антилопою тітка. — Хтозна, скільки доведеться бути в дорозі.
Відрізала стегно, загорнула у бактерицидну плівку — тепер м’ясо хоч і місяць в ній буде — не зіпсується, запхнула до набитого з верхом рюкзака.
Ми вирішили втікати не в той бік, з якого нас привезли, а в протилежний — у гори. Бо в долину годі й думати спуститися: повсюди височезна чотирьохсотметрова стіна, один хід лишень і є, що ним користуються оранги, але він пильно охороняється. До того ж, якби ми навіть перебили всю сторожу й прорвалися в долину, нам все одно не вдалося б перебратися через неї. Там, у високій траві, причаїлося держи-дерево. Не даремно ж оранги, вирушаючи туди, брали з собою побільше істот: щоб було чим відкупитися…