Тож ми вирішили податися в гори. Там теж була стіна, не нижча од тієї, що спадала в долину, але татко з Ван-Геном, які вже там побували, твердили, що в ній є кілька тріщин, промитих водою. Куди вони ведуть, чи можна по них вибратися аж угору, татко й Ван-Ген не знали, але в нас не лишалося іншого виходу.
— Виберемося! — запевняла тітка Павлина.
Вона вся аж кипіла. Ходила з кімнати в кімнату, войовниче співала:
Тепер нам лишалося тільки чекати, поки повпиваються всі оранги.
Я щохвилини вибігав у двір, дивився на обрій. І мені щоразу здавалося, що звідти витикаються хмари.
— Вже повзуть! — вривався в будинок.
— Гляди, зливи не наклич! — остуджувала мене тітка Павлина. — Бо тоді попливемо без пересадки — прямо в долину…
А місто тим часом поринало в бенкет, в якусь дику оргію.
Спершу оранги пиячили в будинках. З кожного вікна долинало глухе ревище, тупіт і брязкіт. Потім їм стало тісно в кімнатах — вивалили на вулиці. З бутлями, з куснями м’яса, самці й самиці, дорослі й малі, всі в коричневій формі, пожмаканій, забльованій, подертій. Вони горлали, вищали, стрибали, били порожні бутлі об бруківку, всіваючи вулиці товченим склом, реготали й плакали, обіймалися й билися, падали, запаморочені алкоголем, і їх ніхто не піднімав, по них товклися ті, що трималися ще на ногах.
Більш огидного видовища мені ще не доводилося бачити.
Лише коли зайшло сонце і з заходу посунули хмари, поволі закриваючи срібне сяйво у небі, на вулицях стало стихати. Ті, що все ще якось трималися на ногах, поповзли одсипатися до будинків, решта ж сопіла, хропла, стогнала прямо на вулицях. Лежали покотом: і старі, і малі.
— Панівна раса! — бубонів з огидою Ван-Ген. — Володарі світу!
Дивився на непорушні тіла з такою ненавистю, що аби міг — усіх знищив би!
— Де ж це твій тато? Чи не загуляв у палаці?
Переставляв з місця на місце рюкзаки, кілька разів заходжувався натягати на лук тятиву.
— Заспокойтесь, Ван-Гене, він от-от появиться, — вмовляла його тітка Павлина. — Все одно ж іще рано.
А я Ван-Гена розумів. Мені й то, як подумаю, що Жора оце зараз у клітці сидить, стає якось аж недобре.
Зірвався і біг би…
Аж ось і татко.
— Ну, все!.. Ледве вирвався.
— Чого так довго? — тітка з докором. — Ми вже хтозна-що передумали!
— Та кажу ж: не міг ніяк вирватись! Оранга потягло на щиру розмову. Ледь одчепився.
— Ніхто не помітив?
— Начеб ніхто… Ви вже зібралися?
— Давно. Чекали тільки на тебе.
— Тоді рушили. От лише стріли дістану.
Вийняв пакунок, дав по дві стріли кожному.
— Обережно тримайте, щоб не дряпнутися. Стріляти лише в крайній необхідності. Ми йдемо не вбивати, а визволяти Жору.
— А коли погоня?
— Тоді буде видно… Пішли!
Рушили: Ван-Ген попереду, за ним — татко, тітка Павлина і я. На вулиці темно, хоч в око стрель! Небо у хмарах, аж чорне. Йдемо, перечіпаємося через орангів, що лежать повсюди, мов трупи.
Зупинилися аж за крайнім будинком — перепочити. Бо рюкзаки, спершу наче легкі, ставали все важчими й важчими.
— Отже, так, — сказав татко, коли ми перейшли усе поле й зупинилися під дротом. — Рюкзаки лишимо тут, бо вони нам заважатимуть. Ми із Ван-Геном підемо трохи попереду, а ви нас прикриватимете. І глядіть: до воріт як підходитимемо, щоб ніщо й не шелеснуло!
Поклали по стрілі на луки, пішли вподовж дроту. Татко з Ван-Геном ледь мріють попереду, так темно довкола. А я усе думаю: а що, як варта додумається ввімкнути прожектори? Жаль, татка про це не попередив, а тепер уже пізно.
— В них прожектори, — кажу тітці Павлині.
— Тс-с-с! — тітка сердито.
Зупинилася, до чогось прислухається. Завмерли попереду й татко з Ван-Геном.
— Вартовий, — прошепотіла тітка. — У воротях.
Тепер і я почув: попереду щось тупає. Туп-туп-туп… Туп-туп-туп… То тихіше, то голосніше.
Татко з Ван-Геном знову рушили вперед — тепер уже назгинці, а за ними й ми.
Ось вони раптом зникли. Мов провалились під землю!
— Лягай! — смикнула мене за рукав тітка Павлина.
І тільки я ліг, одразу ж побачив вартового. І ворота з металевих прутів. Чорна постать у них ходить туди-сюди, мов заведена.
Де ж поділися татко й Ван-Ген?