Він здивувався, що Меч Істини не перерубав її клинок. Але тут же забув про це і почав швидко пересуватися.
Почався танець смерті.
Вони билися, парируючи удари. Річард ухилявся від випадів, які могли б стати для нього останніми, а вона ухилялася від ударів, які могли б вразити її. Річарду здавалося, що він б'ється з тінню. Жодна людська істота не могло рухатися так, як вона.
Раптово він відчув ззаду злісне присутність. Відбивши випад Ліліани, Річард крутанулся і неймовірно швидко рубонув мечем. Мить він бачив чиїсь ікла і злісний погляд, потім меч встромився в істота, і воно розсипалося у прах.
Річард відчув випад Ліліани і пірнув вниз.
Перекинувшись і схопившись на ноги, він завдав удару у відповідь. Нічне повітря задзвеніло від удару сталі об сталь.
Річард зрозумів, що меч Ліліани в чомусь схожий з його власним. Її зброя могла протистояти Мечу Істини. І крім того, вона володіла такою магією, про яку він раніше і гадки не мав. Але в невіданні він перебував недовго.
Противники переміщалися по всій галявині, обидва боролися з однаковою люттю. Раптово Ліліана зробила крок назад і жбурнула в нього вогненна куля.
Річард пригнувся, і вогонь пролетів мимо, врізавшись в дерево, яке розлетілося на дрібні друзки. Крона обрушилася, збивши Річарда з ніг.
Намагаючись дістатися до нього, Ліліана одним ударом перерубувала гілки товщиною з руку. Вони розліталися на друзки, як і ствол. Річард знизу наніс кілька ударів крізь товщу гілок.
Потім вони продовжували затято битися, повільно спускаючись вниз по схилу, Річард почав аналізувати її тактику. Вона билася люто, але без вишуканості, рубалась, як простий солдат, що бореться в шерензі. Він не зрозумів, як здогадався про це, хіба що — за допомогою магії Меча.
Те, як вона орудувала мечем, замахуючись зверху і збоку, залишало її відкритою для прямого колячого удару. Річард швидко провів таку атаку. Одразу ж він зумів вдарити Ліліану в живіт, але випад, який повинен був вразити її, лише ковзнув убік. Вона була захищена. Ліліана користувалася якоюсь незрозумілою йому магією захисту.
Річард видихався і бився тільки за рахунок гніву і люті магії. А у неї навіть дихання не збилося.
— Ти не можеш перемогти, Річард! Я все одно отримаю тебе.
— Але навіщо? Якщо ти вб'єш мене, то програєш і ти!
— Я отримаю свою нагороду.
Річард пірнув за стовбур, чудом вислизнувши від удару, від якого в різні боки полетіла деревна кора. — Якщо ти допоможеш Володареві звільнитися, він поглине весь світ живих!
— Ти думаєш? Так ти не правий. Він нагородить тих, хто йому служить. Він дарує мені те, що ніколи не зможе дати Творець. Річард атакував її, але безуспішно.
— Він бреше! — Її клинок просвистів у нього перед носом. Ліліана наступала спокійно, неквапливо і невтомно.
— Ми домовилися. І я скріпила угоду клятвою.
— І ти гадаєш, що він стримає слово?
— Приєднуйся до нас, Річард, і я покажу тобі славу, яка чекає тих, хто служить йому. Ти зможеш жити вічно.
Річард скочив на скелю.
— Ніколи!
Ліліана подивилася на нього з холодною неупередженістю.
— Я думала, мене це потішить, але, по-моєму, мені починає набридати.
Вона витягнула руку. З долоні зазміївся, вигинаючись, язик полум'я, але не такий, як раніше.
Цей вогонь був чорним.
Замість вогняної теплої кулі утворився згусток темряви, чорної, як нічний камінь, як шкатулки Одена, як вічна погибель. В порівнянні з ним тьмяне світло місяця видався сонячним сяйвом.
Річард зрозумів: це Магія Збитку.
Ліліана жбурнула чорний вогонь в камінь у нього під ногами. На місці удару утворилася порожнеча. Та частина, на якій стояв Річард, звалилася, дерева у нього за спиною, зрубані так само, як скеля, з гуркотом попадали.
Річард не втримався і впав з уламка скелі. Приземлившись на руки, він миттєво перекотився на спину, подивився вгору і ахнув.
Ліліана стояла прямо над ним, піднявши меч обома руками. У напрямку погляду він зрозумів, що вона збирається відрубати йому ноги. Річард застиг, заворожено дивлячись, як опускається її клинок.
Нічого не вийде. Потрібно терміново придумати щось, інакше він загинув.
Її меч здавався неясним і розмитим в місячному світлі. Річард розслабився, даючи волю своєму внутрішньому «я», своєму дарові. Він прийме його як належне, інакше помре. Це його єдиний шанс. Він знайшов у своїй душі острівець спокою і підкорився призиву.