Я знизала плечима.
– Якось над цим я не замислювалася. Ну, гадаю, це не просто шматок дерева. Може, загострена паля з… Не знаю. Може, вона якась чарівна абощо.
Дієго фиркнув.
– Я тебе прошу!
– Ну, не знаю. Я б, звісно, не лежала собі спокійненько, якби до мене бігла людина з загостреною мітлою…
Дієго, з обличчя якого й досі не сходив глузливий вираз, ніби чари для вурдалака – ніщо, звівся навколішки й почав колупати вапнякову стіну печери в себе над головою. У волосся йому падали крихітні камінчики, але він не звертав уваги.
– Що це ти робиш?
– Ставлю експеримент.
Він шкрябав вапняк обома руками, доки не зміг випростатися, але й тут не зупинився.
– Дієго, докопаєшся до поверхні – згориш. Припини!
– Я не збираюся… О, знайшов.
Зачувся гучний тріск, але світло в печеру так і не просочилося. Дієго спустився назад (його обличчя знову опинилося на рівні мого), тримаючи в руці шматок кореня – білого й засохлого, вкритого багнюкою. Місце залому було нерівним і гострим. Дієго кинув корінь мені.
– Давай, проштрикни мене.
Я перекинула корінь йому.
– Відчепися.
– Я серйозно. Ти ж знаєш, що не завдаси мені ушкоджень, – він жбурнув мені корінь, проте я, замість зловити, відбила його.
Дієго на льоту впіймав шматок деревини і простогнав:
– Яка ти… забобонна!
– Я – вампір. Якщо вже це не доводить, що марновірні люди мають рацію, не знаю, як іще тебе переконати…
– Гаразд, сам зроблю.
Він драматичним жестом відставив руку, наче в ній був не корінь, а меч, і ним Дієго збирався прохромити собі нутро.
– Припини, – збентежено мовила я. – Це безглуздо.
– От і я про те. Нічого не буде.
Він тицьнув себе гострим коренем у груди – туди, де мало би битися серце, – з такою силою, що міг би простромити гранітну плиту. Я застигла, не в змозі придушити паніку, аж поки Дієго не розсміявся.
– Побачила б ти своє обличчя, Брі!
Він розтиснув пальці, крізь які посипалися тріски, – на землю падали скіпочки, які колись були коренем. Дієго обтрусив сорочку – це не надто допомогло, адже вона була мокра від плавання й брудна після копання вапняку. Наступного разу, щойно випаде шанс, треба накрасти побільше одягу.
– Може, це спрацьовує, тільки коли проштрикує людина.
– Адже людиною ти відчувала, що володієш чарами…
– Не знаю, Дієго, – виснажено буркнула я. – Не я вигадала усі ті легенди.
Він кивнув, зненацька посерйознішавши.
– А що як так воно і є? Як легенди – то чиста вигадка?
– Яка різниця? – зітхнула я.
– Не певен. Але якщо ми збираємося докопатися до причини, чому ми тут, чому Райлі приводить нас до неї, чому вона створює більше й більше таких як ми, то маємо спробувати зрозуміти якнайбільше, – нахмурився Дієго – тепер на його обличчі не лишилося й сліду веселощів.
А я просто витріщалася на нього. Відповідей на його питання у мене не було.
– Знаєш, а це допомагає, – вираз його обличчя пом’якшав, – коли ми все отак обговорюємо. Допомагає мені зосередитися.
– Мені теж, – згодилась я. – Не уявляю, як це мені самій таке ніколи не спадало на думку. Все ж так очевидно! А коли з кимось поспілкуватися… Не знаю. Так легше сфокусуватись і не з’їжджати на інші роздуми.
– Отож-бо й воно, – усміхнувся до мене Дієго. – Класно, що сьогодні нас відправили полювати разом.
– Не перехвали мене.
– Що таке? Невже ти не хочеш бути моїм НДН? – голос його підвищився на октаву, а очі широко розплющилися. – Найкращим другом назавжди?
Побачивши мій розгублений вираз обличчя, він розреготався.
Я закотила очі, не певна, глузує він із підліткової манії першого-ліпшого приятеля записувати в НДН – чи з мене.
– Та ну, Брі! Будеш моїм другом? Я не шуткую! – він досі дражнився, але усмішка на його обличчі була широка і… багатообіцяльна. Він простягнув мені руку.
Цього разу я дала Дієго п’ять по-справжньому, не усвідомлюючи, – поки він не схопив мене за руку й не стиснув її, – що насправді він мав на увазі дещо інше.
Як дивно торкатися іншої людини після того, як ти прожив ціле життя, – а останні три місяці й були цілим моїм життям, – намагаючись уникати будь-яких контактів! Це наче діткнутися обірваного дроту, на якому танцюють іскри, й раптом усвідомити, що це приємно.
Усмішка на моєму обличчі вийшла трішки кривуватою.
– Я не проти.
– Чудово! Тепер у нас своя маленька компанія.
– Компанія для обраних, – погодилась я.
Дієго і досі тримав мене за долоню. Начебто не потискав, але й не відпускав.