– Крісті, вчора ти не виходила, – сказав Райлі, і з голосу його було ясно, що терпець йому от-от урветься. – Гетер, Джиме, Логане – вперед. Ворене, у тебе теж почорніли очі – давай із ними. Гей, Саро, я не сліпий – ану повернись!
Вампіри, яких він завернув, скорчилися по кутках; дехто з них чекав нагоди, щойно Райлі кудись вийде, потихеньку вислизнути надвір попри суворі правила.
– Фреде, здається, зараз твоя черга, – мовив Райлі, навіть і не глянувши у наш бік. Спинаючись на ноги, Фред зітхнув. Поки він перетинав кімнату, всі скулилися – навіть Райлі. Проте на відміну від інших, Райлі ледь помітно усміхнувся сам до себе. Йому подобалися вурдалаки, які мали дар.
Коли Фред пішов, я почулася мов гола. Зараз на мене міг витріщатися хто завгодно. Опустивши голову, я завмерла як мишка й намагалася якнайменше привертати до себе увагу.
На щастя, сьогодні Райлі поспішав. Він і не глянув на вампірів, які непомітно присувалися поближче до дверей, навіть і не думав їх сварити, а просто пішов собі у справах. Зазвичай він виголошував часто повторювану промову про те, що нам слід поводитись якнайтихіше, проте сьогодні оминув навіть її. Він був схвильований і занурений у роздуми. Я могла заприсягтися, що він квапиться на зустріч із нею. Від цього мені ще менше хотілося, аби на світанку він повертався додому.
Я дочекалася, поки Крісті та трійко її приятелів наблизяться до дверей, а потім непомітно прослизнула за ними, намагаючися вдавати із себе меблі, щоб нікого не дратувати. Я не глянула ні на Рауля, ні на Дієго. Просто старалася прикинутись незначною, непотрібною деталлю, на яку ніхто не звертає уваги. Якесь там собі дівчатко-вампірятко.
Щойно ми опинилися надворі, я миттю відкололася від гурту та стрибнула в ліс. Мала надію, що тільки Дієго здогадається шукати мене по запаху. На півдорозі до вершини найближчої гори я заховалася майже на самісінькій верхівці розлогої ялини, навколо якої на кілька метрів нічого не росло. Якби хтось захотів піти по моєму сліду, я б його помітила здалеку.
Та виявилося, що я занадто обережна. Може, і вдень не було потреби весь час бути насторожі. Дієго був єдиний, кому захотілося мене пошукати. Я зауважила його ще здалеку й рушила йому назустріч.
– Довгий був день! – сказав він, пригортаючи мене. – Важко дотримуватися твого плану.
Я теж обійняла його, дивуючись, як це було легко та приємно.
– Може, в мене вже параноя.
– Вибач за сцену з Раулем. Ми мало не зірвалися.
– Як добре, – кивнула я, – що Фред такий бридкий!
– Цікаво, чи усвідомлює Райлі, яку силу має цей хлопець.
– Сумніваюся. Ніколи не бачила, щоби Фред так чинив раніше, а я ж весь час кручуся поблизу нього.
– Ну, це справа Бридкого Фреда. А нам слід обміркувати, як розповісти Райлі свій секрет.
Я стенула плечима.
– Щось не хочеться мені нічого йому розповідати.
– Побачимо, як він зреагує.
– Бажано би прорахувати його реакцію наперед – і не тільки в цьому разі.
Очі Дієго задумливо звузилися.
– Пристанеш на невеличку авантюру?
– Залежно на яку.
– Ну, я тут подумав про першочергові задачі нашого клубу. Про те, що нам слід якомога більше дізнатись.
– І?
– І мені здається, ми б могли простежити за Райлі. З’ясувати, чим таким він займається.
Я витріщилася на нього.
– Але ж Райлі здогадається, що ми стежимо! Він уловить наші запахи!
– Знаю. Ось як я собі думаю. Я піду по сліду. А ти ітимеш за кількасот кроків збоку, орієнтуючись на звук мого руху. Райлі здогадається, що я йду назирці, і тоді я скажу йому, що маю поділитися з ним дуже важливим відкриттям. А далі розповім йому про те, як сонце відбивається від нашої шкіри. Побачимо, що він на це скаже, – очі Дієго звузилися, вивчаючи мене. – А ти… ти поки що не розкривай карт. Я потім тобі розповім, як Райлі сприйняв мої одкровення.
– А якщо він повернеться звідти, куди ходив, раніше? Ти ж хотів побалакати з ним ближче до світанку, щоб у разі чого показати, як світиться наша шкіра.
– Так… тут виникає невеличка проблемка. І через неї розмова може зайти не туди. Сьогодні Райлі, здавалося, вельми поспішав. Можливо, для того, щоб закінчити все, що він задумав, йому знадобиться цілісінька ніч?
– Можливо. А може, йому просто так нетерпеливилося зустрітися з нею. Знаєш, щось мені не хочеться заскочити його зненацька, коли десь поблизу вона.
Ми обоє здригнулися.
– І то правда, – нахмурився він. – Тобі не здається: те, що насувається, вже зовсім близько, от-от має статися? Що в нас замало часу, аби все з’ясувати?