– Ти такий молодець! – затуркотіла наша сотворителька, і почувався звук іще одного поцілунку. – Двадцять два!
– Вже час? – радо запитав Дієго.
Відповідь її була миттєвою і різкою, як ляпас:
– Ні! Я ще не вирішила, коли саме.
– Не розумію.
– І не треба. Тобі досить знати, що у ворогів твоїх – велика сила. Зайва обережність не завадить, – голос її пом’якшав, знову став солодким як цукор. – Але й досі всі двадцять двоє живі. І навіть з усіма своїми можливостями… щó вороги вдіють проти двадцяти двох бійців? – вона зронила короткий дзвінкий смішок.
Весь цей час ми з Дієго не відводили одне від одного очей, і в погляді його я читала, що зараз його думки співзвучні моїм. Так, нас створили з певною метою, як ми й здогадувалися. У нас є ворог. Точніше, в нашої сотворительки є ворог. Та чи має значення ця неточність?
– Рішення, рішення, – пробурмотіла вона. – Ще рано. Може, перетворити ще кількох, просто для певності?
– Збільшення числа вампірів може радше призвести до їх зменшення, – не без вагань застеріг її Райлі, наче боявся зіпсувати їй настрій. – Коли з’являється нова партія, завжди перші дні неспокійно.
– І то правда, – погодилась вона, і я уявила, як Райлі зітхає з полегшенням, що не засмутив її.
Зненацька Дієго відвів погляд – він пильно видивлявся на той бік галявини. Я не почула з будинку жодного звуку, проте, можливо, вона ви йшла надвір? Голова моя крутнулася воднораз із тим, як тіло закам’яніло, і я побачила, щó сполохало Дієго.
Підступаючи до будинку, галявину перетинали чотири постаті. Вони прийшли з заходу, з точки, найвіддаленішої від нашого сховку. Всі вони були вдягнені в довгі темні плащі-мантії з насунутими на очі каптурами, тож спершу я подумала, що це люди. Якісь диваки, та все одно просто люди, бо ніхто з вампірів, які мені траплялися, не носив однаковісінького готичного вбрання. І ніхто з них не вмів рухатися так плавно, так виважено, так… елегантно. Та водночас я втямила, що й ніхто з людей в житті так не рухався, а крім того, люди не вміють ходити так безшумно. Темні плащі перетнули галявину, порослу високою травою, абсолютно беззвучно. Отож це були або вурдалаки, або взагалі якісь інші надприродні істоти – може, привиди. Та якщо це були вампіри, я таких іще не зустрічала, і це означало, що вони можуть виявитися саме тими ворогами, про яких згадувала вона. Якщо так, то нам просто зараз слід щодуху тікати геть, бо в цю мить двадцятеро наших бійців не зможуть прийти нам на допомогу.
Я замалим не чкурнула геть, але підсвідомо боялася ненароком привернути увагу постатей у плащах.
І тому я просто дивилася, як вони плавно наближаються, і зауважувала дедалі більше подробиць. Хай як би змінювався рельєф під їхніми ногами, чотири плащі рухалися рівним ромбом – жодного разу не схибили. Постать, яка йшла в передньому куті ромба, була найменша на зріст, а мантію вона мала найтемнішу. І здавалося, плащі зовсім не хвилювалися через напрямок свого руху – не схоже було, що вони йдуть по сліду абощо. Вони просто знали, куди йдуть. Можливо, на них уже чекали.
Плащі підійшли просто до будинку; коли вони мовчки зупинилися на порозі, я відчула, що вже, мабуть, можна знову дихати. Принаймні ця четвірка не націлилася на нас із Дієго. Коли вони щезнуть з очей, ми зможемо розчинитися поміж дерев, і нашу втечу приглушить завивання вітру. Ці четверо ніколи й не дізнаються, що ми взагалі тут були.
Я поглянула на Дієго і ледь помітно вказала підборіддям у тому напрямку, звідки ми прийшли. Він прискалив око й підняв угору вказівний палець. Ох, тільки не це: Дієго хоче зостатися! Я закотила очі – дивно, що я ще була здатна на такий саркастичний жест, адже перелякалась – аж жижки трусилися.
Ми обоє знов подивилися на будинок. Постаті в плащах-мантіях безшумно зайшли всередину, й тільки зараз я усвідомила: ні від Райлі, ні від неї не долинуло жодного звуку відтоді, як ми зауважили четвірку гостей. Мабуть, вони з Райлі щось почули або в якийсь інший спосіб дізналися, що опинились у небезпеці.
– І не намагайся, – ліниво наказав дуже чистий монотонний голос. Він був не такий високий, як у нашої сотворительки, але все одно здавався дівчачим. – Гадаю, ти знаєш, хто ми такі, тож нема потреби намагатися заскочити нас зненацька. Чи ховатися від нас. Чи битися з нами. Чи втікати.
Будинком, як відлуння, прокотився низький чоловічий смішок.
– Розслабтеся, – звелів перший безбарвний голос – він належав дівчині в плащі. Його модуляції не полишали сумнівів: це вурдалачка, не привид і не ще якийсь нічний кошмар. – Ми прийшли не для того, щоб тебе знищувати. Поки що.