Але мить майнула, і Фред повернувся до своєї книжки. Довгий час я не ворушилася, чекаючи, що станеться. Наприклад, Дієго переступить поріг. Чи Райлі й Дієго удвох. Чи Рауль. Чи мене знову охопить нудота, чи Кевін пошле мені пекучий погляд, чи вибухне чергова сварка. Бодай щось.
Але нічого не відбувалося, і я нарешті взяла себе в руки та зробила те, що мала робити від самого початку: почала вдавати, буцім нічого не трапилось. Я підхопила книжку зі стосика, який тулився на підлозі праворуч від Фреда, сама сіла поряд і прикинулася, що читаю. Можливо, то була одна з тих книжок, які я начебто читала вчора, але я її не впізнала. Я гортала сторінки, невидющими очима втупившись у текст.
А в голові думки намотували кола. Де ж Дієго? Як Райлі зреагував на його розповідь? І що все це означало – всі ці розмови і до приходу плащів, і після їхнього зникнення?
Я помалу обмірковувала все, пригадуючи у зворотному порядку, намагаючись зі шматочків скласти цілісну картину. Схоже, у світі вампірів теж є поліція, і вона, чорт забирай, застрашлива! А наша дика компанія новачків – насправді армія, до того ж, виявляється, незаконна. У нашої сотворительки є ворог. Ні, навіть два. За п’ять днів ми маємо напасти на одного з цих ворогів, бо в іншому разі жахливі плащі самі нападуть на неї – чи на нас, чи на тих і тих. До нападу нас готуватимуть… щойно повернеться Райлі. Я метнула погляд на двері, а тоді змусила очі знов утупитися в сторінку… А ще ж не слід забувати, що саме відбувалося до дивних відвідин. Вона хвилювалася через якесь рішення. І зраділа, що в неї стільки вампірів – стільки солдатів. А Райлі був задоволений, що ми з Дієго вижили… Райлі сказав: він гадав, що двох утратив через сонце, – а це означає, що він і сам гадки не має, як вурдалаки реагують на сонячне проміння. Але те, що відповіла вона, видалося мені дивним. Це точно, що Дієго сховався і вижив? Чи: це точно, що… Дієго сказав правду?
Ця думка перелякала мене. Чи знає вона, що сонце для нас не шкідливе? Якщо знає, то чому ж збрехала Райлі й – через нього – нам?
Для чого ж це їй тримати нас у темряві – у прямому й непрямому значенні слова? Чи їй аж так важливо, щоб ми знали якнайменше? Наскільки це важливо і чи не буде в Дієго через це неприємностей? У моєму нутрі вже все стискалося від паніки, я закам’яніла, як брила льоду. Якби вампіри могли пітніти, я б уже була вся мокра. Довелося зосередитись, аби бодай мати змогу перегорнути сторінку, не відриваючи від книжки погляду.
Райлі обдурили – чи він у курсі справи? Коли він сказав, що двох утратив через сонце, то мав на увазі, що двоє справді спеклися на сонці… чи те, що викрилася брехня, якою нас годували?
Якщо правда друге, то цілком очевидно: коли ми все дізнаємося, ми втрачені. Нерви мої були напружені до межі, через це плуталися думки.
Я силкувалася міркувати логічно й зрозуміти якнайбільше. Без Дієго це було важко. Коли поряд є хтось, із ким можна побалакати, обмінятися думками, то сконцентруватися значно легше. А зараз страх паралізував мої думки, а до нього ще й долучалася невідворотна спрага. Принада крові ніколи не відступала на задній план. Навіть зараз я, досить сита, не могла позбутися жаги й палу в горлі.
Але я звеліла собі думати про неї, про Райлі. Треба зрозуміти, навіщо їм брехати, і тоді я зможу втямити, щó для них означатиме те, що Дієго розкрив їхню таємницю.
Якби вони не збрехали, якби просто розповіли нам, що день такий самий безпечний, як і ніч, що б це змінило? Я уявила, як би це було, коли б нам не доводилося цілісінький день сидіти в темній пастці, якби всі ми, всі двадцять один вампір (чи менше, залежно від того, як порозуміються мисливські загони), раптом стали вільні чинити, як нам заманеться і коли заманеться.
Ми б понад усе воліли полювати. Це безперечно.
Якби не було реальної потреби повертатися додому, не доводилося ховатися… небагато хто б регулярно навідувався у будинок. Коли тебе пече спрага, про домівку думаєш менш за все. Але Райлі так укорінив у наших головах страх згоріти живцем, вдруге відчути те жахливе паління, яке ми вже раз пережили!.. І саме тому ми мали здатність вчасно зупинитися. Самозбереження – єдиний інстинкт, дужчий за спрагу.
Страх змушував нас триматися купи. Є, правда, чимало місць, як-от печера Дієго, де можна сховатися, але хто про це замислювався? Ми мали домівку, базу, і до неї ми поверталися. Твереза голова – це не про вампірів. Чи принаймні не про новачків. Райлі мав тверезу голову. Дієго – тверезішу, ніж у мене. Вурдалаки в плащах-мантіях взагалі були такі зосереджені, аж лячно. Я здригнулася. Це означає, що правила не здатні стримувати нас вічно. Як же ж діятиме Райлі, коли ми станемо доросліші, поміркованіші? Раптом я збагнула: Райлі серед нас найстарший. Усі решта – новачки. Зараз ми потрібні їй, щоб побороти загадкового ворога. А що буде потім?