Звідусіль залунав збентежений шепіт.
– Жовті? – перепитав Рауль із відразою в голосі.
– У світі вурдалаків є багато такого, чого ви ще не звідали. Я вже вам казав: вороги старші за нас. Очі їхні пожовтіли з роками – це виказує їхню слабкість. Ще одна перевага на нашому боці, – він кивнув сам до себе, мовби підтверджуючи, що з першим пунктом він закінчив. – Але є й інші старі вурдалаки, і тому нам варто пам’ятати про другу особливість ворожих нам вампірів. Оце і є десерт, про який я згадував, – Райлі хитро посміхнувся і зробив коротку паузу. – Вам важко буде це зрозуміти, – попередив він, – я й сам досі не можу прийти до тями, хоча бачив це на власні очі. Отже, по-друге, з роками ці вурдалаки так пом’якшали, що у своєму клані тримають замість кімнатної тваринки живу людину.
Цю заяву зустріла мертва тиша. Ніхто не вірив.
– Знаю, таке важко перетравити. Але це правда. Отож ми точно знатимемо, що це вороги, бо з ними буде жива дівчина.
– Тобто… як це? – не втрималася Крісті. – Вони кругом за собою тягають їжу, чи що?
– Ні, це завжди одна й та сама дівчина, і вони й не збираються її вбивати. Не відаю, як це їм удається, та й не знаю навіщо. Може, їм просто подобається, що вони не такі, як усі. Може, вони люблять похизуватися власним самоконтролем. Може, їм здається, що так усі повірять: вони дужчі, ніж є насправді. Я цього второпати не здатен. Але я бачив її. Ба більше: чув її запах.
Повільно, з драматичними ефектами, Райлі запхнув руку в кишеню куртки й витягнув звідти полі етиленовий пакетик на застібці, всередині якого лежала зім’ята тканина.
– За минулі тижні я дещо розвідав – підглядав за жовтоокими, щойно вони з’явилися на нашій території, – він зробив паузу й кинув на присутніх батьківський погляд. – Я старався для своїх діток. Отож коли я збагнув, що ворог наближається, то вкрав оце, – він потрусив пакет, – щоб нам легше було взяти слід. Усі ви маєте добре запам’ятати цей запах. Він передав пакет Раулю, а той відкрив застібку й глибоко вдихнув. Коли Рауль зиркнув на Райлі, в очах його було збентеження.
– Атож, – кивнув Райлі. – Дивина, правда?
Рауль, задумливо звузивши очі, передав пакет Кевіну.
Один по одному всі вурдалаки понюхали пакет – і ніхто не втримався, щоб від подиву не розширити очі. Мені було так цікаво, що я бокувала й бокувала від Фреда, аж поки не відчула хвилю нудоти, яка означала, що я вийшла за його захисне коло. Я скрадалася вперед, поки не опинилася біля хлопчини-павука – він стояв у хвості черги. Коли прийшла його черга, він нюхнув пакет і вже хотів повернути його хлопцю, що дав йому трофей, але я простягнула руку й тихенько засичала. Блондинчик здивовано блимнув на мене, наче вперше в житті побачив, і нарешті передав мені пакет.
Схоже, червона тканина всередині – то блузка. Про всяк випадок не відриваючи очей від вампірів, які оточували мене, я встромила ніс у дірку і вдихнула запах.
Ах! Я одразу збагнула, що означав подивований вираз на всіх без винятку обличчях, – зараз на моєму лиці розквітав точно такий самий. Бо в людини, яка носила цю блузку, кров була солодка-солодка. Вживши слово «десерт», Райлі не жартував. З іншого боку, ще ніколи я не почувалася такою ситою. Отож хоча мої очі з розумінням розширилися, горло моє не здавив біль, змушуючи мене кривитися. Неабияка втіха – скуштувати такої крові, але саме в цю мить мене не дратувало, що я не можу зробити цього просто зараз.
Цікаво, як скоро спрага знову підкорить мене? Зазвичай за кілька годин після останнього ковтка крові біль у горлі починав поступово повертатися, мені ставало гірше й гірше, аж доки – за кілька днів – я не могла забути про нього ні на секунду. Може, неймовірна кількість крові, яку я щойно випила, відстрочить біль? Скоро я дізнаюся.
Я роззирнулася, щоб упевнитись: ніхто не чекає від мене пакета, – і вирішила, що Фредові теж цікаво буде понюхати. Райлі перехопив мій погляд, ледь помітно всміхнувся й слабенько хитнув підборіддям в той бік, де сидів Фред. Від цього мені одразу закортіло зробити наперекір, але я стрималася. Не хотілося, щоб Райлі мене підозрював.
Отож я попрямувала назад до Фреда, не зважаючи на нудоту, яка зникла, щойно я опинилася поряд із ним. Я простягнула йому пакет. Здається, йому було приємно, що я про нього не забула: він усміхнувся й понюхав блузку. Через секунду він задумливо кивнув сам до себе. Пакет він повернув мені з багатозначним поглядом. Коли ми опинимося на самоті наступного разу, подумала я, він нарешті вимовить те, що вже давно мав на оці мені сказати.